Коли ми вперше запросили житомирського режисера Петра Авраменка на інтерв’ю, він не одразу зміг назвати точну дату та час. Безперервні репетиції, постановка вистав, «читки» і інша режисерська та акторська робота - у такому шаленому темпі Заслужений артист України живе вже майже два десятки років, і знайти шпарину в його розкладі - справа не з легких.
Попри це він зміг знайти годину на спілкування із журналістами Житомир.info і розповів, чи мав коли-небудь проблеми із алкоголем, що йому не подобається в Житомирі, та провів коротку екскурсію за лаштунками драмтеатру.
Ми вкрали в тебе годину часу. Я прекрасно розумію, наскільки ти зайнята людина: «на носі» Дні Європи, прем’єра фільму про барона де Шодуара…
А ще прем’єра нової вистави Наталії Тимошкіної, у якій я виступаю не як режисер, а вже як актор. Це буде військова тематика часів Другої світової в Америмці. Це краще запитувати в режисера. А ще ми збираємось їхати в Херсон на міжнародний фестиваль. Веземо «Вія». Так що завал повний.
От якраз стосовно цього моє запитання: коли я говорив із нашими спільними знайомими, то дуже багато людей сходились на тому, що в Петра Авраменка неймовірна здатність: це людина, яка може перебувати в кількох місцях одночасно. Опиши свій день – як він починається і коли він закінчується?
Опишемо простий і звичний день. Зранку я прокидаюсь надзвичайно важко. Ранок для мене – це катастрофа. Я працюю по ночах.
Я прокидаюсь, дивлюсь на свій графік, який в мене вже розпланований. Потім біжу на роботу сюди в театр. Якщо це постановка, то я займаюсь конкретно постановкою, якщо ж зараз йдуть такі дні, як День Європи, або приготування до якихось святкувань, то все одно все починається з репетицій. Репетиції зараз відбуваються і в театрі, репетиції відбуваються і в школі мистецтв, репетиції відбуваються і в музичних школах, репетиції відбуваються в звичайних школах. От завтра, наприклад, репетиція буде в спортзалі, а післязавтра на площі.
Ось так ти не зогледівся, а вже 12 година ночі. В 12 ночі приїздиш додому, і тут варіанти два. Їси, звичайно, приймаєш душ. Потім намагаєшся щось подивитись, бо треба якось розслабитись. Або увімкнути «World of Tanks» і пограти. Але пограти як. Думаєш: зараз зіграєш, розслабишся. А тебе одразу артою «накрило», ти розбиваєш клавіатуру і йдеш спати (сміється). Отак приблизно день і проходить.
Тобто, майже весь час – це робота?
Так. Але ще маєш приділити час своєму сину, який зараз навчається на оператора. Він хоче якоїсь уваги і допомоги. До цього всього в мене ще є батьки, до яких періодично треба їздити. Вони живуть за 40 кілометрів від мене. Але не завжди я туди потрапляю. Мати каже: «Петро, ти коли приїдеш?», а я кажу: «Мам, я ж був», вона ж каже: «Так то було на Великдень». І я розумію, що то було реально десь аж на Великдень. Плюс зустрічі різні, знайомства із різними людьми. А ще до цього всього хочеться багато чого дізнатись, навчитись, почитати якісь книги. І на це вже не вистачає часу.
Треба розподіляти свій час. Я його нібито розподіляю, але, здається, що не зовсім вірно.
Але робочий процес мені приносить задоволення. Це не та робота, від якої ти просто втомлюєшся. Хоч я і втомлююсь, але це класно. Я, мабуть, людина щаслива (посміхається).
Робота мені приносить задоволення. Якби в нас робота в державі оцінювалась реальними фінансовими підкріпленнями. От конкретно, якщо я займаюсь режисурою театру і як режисер театру отримую нормальний гонорар, за який я можу прожити, отоді я, мабуть, і не був би «в усіх місцях одночасно». Але коли починається основна робота, наприклад, постановка вистави, то мене ніхто ніколи не побачить «в двох місцях одночасно». Я тут зранку і до вечора.
Тобто, до звання «Заслуженого артиста України», яке ти отримав 26 березня, не передбачена якась надбавка?
Та ну перестань, яка надбавка… Надбавка є, звісно, і це приємно, але повірте мені, та й чого тут приховувати, та зарплатня, яка на даному етапі є, то за неї просто неможливо вижити. Не те що не пожити, а за неї просто не виживеш. Це реалія. Як може творча людина працювати? Що для творчості потрібно? Окрім роботи, потрібно ще й подорожувати, щоб побачити інші країни, чимось надихнутись і так далі. Але ми не можемо собі цього дозволити. Я спілкувався із німецькими театралами, то вони розповідали, що можуть два рази на рік поїхати. І це не просто поїхати «згоріти» на морі, а збагатитись культурно. Побачити побут людей, побачити те, що ти маєш побачити. А в нас такого не виходить. Але стараємось.
Якою є зарплатня режисера та актора Петра Авраменка?
До восьми тисяч гривень.
А скільки на місяць потрібно? Є ж близькі, яких хочеться чимось порадувати, є батьки, яким треба допомогти?
Якщо так подивитись, то зараз в країні потрібно заробляти хоча б тисяч 20-22. Я вважаю, що це мінімальна заробітна платня. Порахуйте, скільки зараз коштує квартира, врахуйте те, що є автомобіль. Це не розкіш, його просто треба заправляти, щоб скрізь встигати, поїсти, вдягнутись, і, вибачте мене, хоча б сходити в кіно, а комусь - до нас в театр. Може, не 20, але хоча б 15 маємо заробляти.
Хоч ми і в театрі, але давай трішки поговоримо про твої кінороботи. Про барона де Шодуара – це не перша твоя робота…
Ні, не перша. Я нещодавно знайшов свій перший фільм. Це ми зняли для єврейської общини. Називається «Невероятная история». Я тоді поняття не мав, що таке кіно. Але в мене був мій оператор, і ми приступили до цього кіно. Я недавно переглядав, і там дійсно є непогані сцени.
А про що ця історія?
Це історія про єврейського хлопчика, який потрапив в неприємну ситуацію, коли його підставили скінхеди, погані хлопці. Після того він потрапляє до слідчого, який замість того, щоб одразу його «закрити», розповідає йому, що не все в житті так просто, що не завжди правда може перемогти, але, якщо вірити в свою правдивість, то ти завжди переможеш. Слідчий розповідає хлопцю історію про одного хасида, який потрапив в подібну ситуацію і як він з неї викрутився. А цим хасидом був дід слідчого. Коротше, у фільмі дві паралельні історії: історія про самого хлопчика і паралельно історія про історію самих євреїв. Десь так (сміється).
Це була драма?
Можна назвати, що це була драма. Хоча завершується там все добре. У них – Пурим, свято, і всі радіють, що все гарно скінчилось.
То були перші спроби, і кіно потім затягнуло?
Мене зацікавило. Колись приїхав такий пан Паремба з Польщі і в нас ставив виставу про Шопена. Він був кінорежисером. І якось він сказав таку фразу, що «отут би показати крупний план». А в театрі такого поняття «крупного плану» немає. І з того часу я задумався, а як можна в театрі показати цей «крупний план». І коли я почав займатись кіно, мене це надихнуло на деякі моменти, які я зараз створюю на сцені. Виходячи вже з кіно. Кіно та театр дуже пов’язані.
В театрі ти є і режисером, і актором. Так само і в кіно. Скажи, як це: працювати в одній кінострічці із Володимиром Абазопуло, Остапом Ступкою, Ірмою Вітовською? Я про стрічку «Богдан Зиновій Хмельницький».
Ви ж теж повинні розуміти, що вже на кінцевому монтажі нам здається, що всі актори знімались разом, але іноді буває так, що локації бувають розкидані. Дехто бував в захваті від того, що поруч такі актори. Але на знімальному майданчику чи на сцені всі рівні, і не важливо, чи в тебе звання, чи ти маєш якісь регалії. Працювати прикольно, і це завжди заворожуюче. Але ще раз підкреслюю, що на майданчику – всі рівні. Як в сексі. (сміється).
А про роботу зі «знаменитостями», то в нас колись навіть було спілкування із самим Котом (Юрій Кот, - ред.), із нашим «суперкотом». Він приїжджав і розповідав, яку виставу він хоче поставити.
Згадаєш, що то була за вистава?
Щось про собак (сміється).
А як ти ставишся до того, що зараз робить і говорить Юрій Кот?
Якщо чесно, то мені наср*ти на те, що робить і говорить Юрій Кот. Він робить те, що робить. Він обрав таку позицію, він вважає, що це вірно. Я не знаю, чому він її обрав: обрав за гроші, обрав, бо його щось надихнуло… я не знаю, це його справа.
Ти працюєш в Житомирському театрі з 2000 року. Яким був твій найкращий день в театрі?
Таких днів насправді було багато. Перший день, коли я вже був офіційно оформлений, я зайшов і зрозумів, що це моя робота. Не знаю, як пояснити. Просто розумів, що я тут працюю. Коли біля тебе стоять корифеї сцени...
Потім ще один – це коли тобі дають роль. Вона така вагома. Але цей день швидко проходить. Тобі роль дали, але одразу почались «читки», потім сцена, потім крики, потім ти сам розумієш, що ти робиш не те, що від тебе хочуть. Але цей день був, і він прекрасний.
Ну, і прем’єра вистави – це прекрасно. Театр тим-то і класний, що тут не буває одного прекрасного дня. Тут може бути день п’ять раз найкращий і п’ять раз просто ганебний (посміхається).
А який був найбільш катастрофічним?
Катастрофічний – це майже кожен день. Коли працюєш над постановкою, то кожен день, починаючи від першого, і в той же час ці дні – прекрасні.
А день прем’єри?
А прем’єра для мене – це взагалі катастрофа. Для мене найстрашніше – це прив’язати мене до стільця і сказати: «Подивись, що ти поставив». Я не можу дивитись, що я поставив. Здається, що це повний маразм, катастрофа, провал. А потім йдуть оплески, і ти розумієш, що наче все нормально. Я ще жодного разу не сидів в залі і не дивився своєї вистави. За кулісами, в звукорежисерській, з освітлювачами. Але жодного разу як глядач.
Я кілька разів по роботі перетинався із людьми, про яких іноді кажуть, що вони люди мистецтва. Мої особисті враження - це дуже емоційні люди, яких важко контролювати. Як вдається співпрацювати із акторами театру?
А це не тільки в театрі так. Режисер, який творить виставу – це і організатор, це і педагог. Якщо актор бачить, знає, відчуває, що ти знаєш, що ти робиш і ти це робиш професійно, то ніяких проблем не виникне. Якщо ти не професіонал у будь-якій справі, наприклад, ти можеш бути начальником якогось департаменту, і ти не можеш своїх людей, які тобі підпорядковані, налаштувати на роботу, то це означає не те, що люди погані, а те, що ти сам не знаєш, чого ти хочеш.
Для актора режисер має стати дзеркалом, і якщо це дзеркало хоч раз йому «збреше», то він ніколи більше йому не повірить. Складно бути цим дзеркалом, бо не всі красиві.
У житті майже кожного актора завжди є історія про проблеми із алкоголем. Наскільки це серйозна проблема і чи знав ти людей, які зруйнували свою кар’єру через «зеленого змія»?
Я знав таких людей і в нас в театрі. Я таких людей знаю по інших театрах. Ця проблема вирішується трьома методами: або людина бере себе в руки сама, або їй допомагає колектив, або вона просто гине. Віддати 15-20 років театру, а потім піти з нього… От я не уявляю, чим та людина може займатись. Це біда і хвороба. На жаль, таке є, і від цього ніхто не застрахований. Це залежить від людини.
А чи вдавалсоь когось витягнути і врятувати від цієї хвороби?
Вдавалось, так. Я зараз не буду називати прізвищ або ще чогось, але вдавалось. І найцікавіше те, що людина видужує від алкоголю в той момент, коли вона визнає, що є алкоголіком. Оці всі «кодування» - це до самої жопи. Людина видужує, коли каже: я алкоголік. І тут головне, щоб колектив підтримав. Такі випадки є, і це радує, що вони є. А є й такі, що не змогли...
А ти сам вдавався до алкоголю, щоб знімати стрес?
Звичайно, як і багато інших звичайних людей, я випивав. Але, слава Богу, до цього часу я не йшов ні в які «запої». Якось обходжусь іншими речами, окрім горілки. Ці страшні «бодуни», навіщо воно взагалі треба? Є й інші методи, які можуть замінити горілку.
До прикладу?
Поспівай в душі, прокричись, поїдь в поле. П’ють в більшості випадків чому? Бо щось сталось, стрес. П’ють щоб забутись. У мене ж була реально стресова ситуація, і я просто закрився. Я виїхав за місто, поїхав в село, взяв намет і пішов в ліс. І «завис» там на три дні. Просто сам із собою, а це та ще «ломка», я вам скажу. Перша «ломка» - це твоя проблема, яка постійно з тобою. Я від неї не тікав, я забрав її з собою, і ми залишились із цією проблемою наодинці. Бо в більшості випадків ти свою проблему починаєш нав’язувати іншим. І інші через це страждають. Так, вони будуть тебе підтримувати. Але по суті – їм на тебе плювати. Кожному з нас плювати один на одного. От коли хтось помирає, ми кажемо «співчуваю», але насправді наше співчуття - ніщо в порівнянні, як болить людині.
Із проблемою ти маєш справлятись сам. Не тікати від неї. Я зробив такий хід. Я взяв свою проблему, пішов із нею в ліс, сів на пеньку і спробував із нею поговорити.
Із лісу ти вийшов сам, проблему залишив там?
Ще трохи тягнулась, чіплялась за ногу (посміхається). Потім відступила, але шрам залишила. Без шрамів таке не проходить…
До роботи в театрі в 1998 році ти встиг попрацювати режисером-методистом в Черняхівському районному будинку культури. Це було розподілення після училища чи ти сам вирішив попрацювати в «глибинці»?
Це було взагалі незрозуміло що. Ми закінчили училище, і треба було десь працювати. Уявіть собі: ти закінчив і в тебе немає роботи. Ми там проходили практику, і якось, коли я їхав до батьків, я зайшов і мені кажуть: «А давай ти попрацюєш в нас методистом?». А чого б і ні? За рік ми навіть встигли створити театр. Пам’ятаю, ми в школі по радіо зробили оголошення і потім за це отримали «втик». А потім запросили в Житомирський театр.
Чи пам’ятаєш той перший день? То був кастинг, чи ви подавали резюме?
Я пам’ятаю цей день. Подзвонила Наталыя Миколаївна Тимошкіна, вона була нашим педагогом в училищі, і каже: «Є варіант спробувати себе в театрі». Ми приїхали всі: я, Слава Давидюк, Лариса - наша однокурсниця, і Тетяна Бондарець. І ми всі разом показували етюди. І нас всіх взяли. Хтось вирішив далі йти своїм шляхом, хтось переїхав, а я от залишився.
Чи пам’ятаєш свою першу роль?
Це був десь день третій. Прийшли ми зі Славою Давидюком на роботу. Йдемо по коридору, зустрічаємо помічника режисера. Вона до нас підходить і каже: «Ви якого хріна не перевдіті?», ми кажемо: «В якому сенсі?». А вона і каже: «Зараз буде вистава «Майська ніч», швидко вдягайте вуса, шаровари і вибігайте на сцену». От уяви, ти приходиш до мене на роботу в театр, а я тебе питаю, чого ти не перевдягнений, йди вдягай вуса, шаровари і біжи на сцену.
Коротше, нам ці вуса клеять, а я все питаю: «Що нам робить?». Нам і кажуть, що ви, мовляв, в масовці, куди масовка біжить, туди і ви. Підійшов тоді до нас метр сцени дядько Борис Бородій. Та й каже: «Зараз буде перша пісня. Ти, синку не смикайся, будеш співати «тридцять три». Так, в принципі не знаючи слів, можна будь-яку пісню заспівати. А тепер уяви: відкривається завіса, увертюра, і хор починає співати в шаленому темпі: «Добрий вечір, дівчаточка. – Здорові, козаченьки. – Чи прийдете ввечері до нас? Чи ви нас не забули, хоч би пом’янули добрим словом раз хоч про нас. Ви дивіться, не баріться, бо без вас нам самим тут нудьга». От уяви, що ти в цей момент будеш робити? «Тридцять три»? (сміється) Ми як стояли, так і «полізли».
Але це ще не кінець. Коли ми відстояли цю пісню і заледве не здуріли, бо була просто паніка, я забіг за куліси. Підбігає Сашко Антипчук і питає: «Ти замість Євтушка?». Я питаю: «Що?». А він і каже: «Зараз там йтимуть русалки, ти маєш підкрадатись. Потім встаєш з-за тину і виглядаєш, щоб тебе побачили». Йде сцена, а я ж стараюсь, мені ж роль дали. Я лізу, ці русалки йдуть і співають. Я підіймаю голову з-за тину, а в них очі на лоба полізли. Коротше, я там взагалі на мав з’явитись із цими русалками. Я на сцені стараюсь, граю, а мені з-за куліс: «Йди нах*й зі сцени!!». Я ще тоді так добряче «вигріб» від режисера і директора. Коротше, в перший день роботи мене кинули в мідь плавати.
Виправ мене, якщо я помиляюсь, 2005-2007 роки ти працюєш паралельно в Києві на «Радіо Свобода» і ведеш гумористично-сатиричну передачу. Розкажи, що ти тоді «стібав», в чому там полягав гумор, про кого жартував?
По-перше, ми тоді дуже так конкретно і чітко «пісочили» ту владу. В нас була одна радіопередача і був такий, скажімо, сатирично-розважальний театр - «Політичний вертеп» називався. В нас були маски типу театру «Кабукі»: Януковича, Кучми, коротше, всіх політиків, які були. Тоді «95-го кварталу» не було ще навіть, а в нас був театр, який вже відкрито в очі сміявся над владою. Ми приїздили в самі масові місця: де там ринок чи якась площа, швиденько розгортали апаратуру, виходили і казали: (імітує голос Януковича) «Ну шо, господа, потанцуєм?». І танцювали...
Чому це виникло? Тому що ми зрозуміли, що найбільша зброя, якою можна боротися проти влади, це коли над нею починають сміятися. Тоді вона стає безсилою. Вона тебе не може залякати. А був реально період, коли влада «давила» людей і лякала. І ми почали над нею сміятись. Не плакати, не ойкати, не бідкатись, а саме сміятися.
А щодо передачі, то я працював на «Радіо Свобода», і ми жорстко продовжували сміятись і там. Це було моє таке на той час бачення, моя позиція. Я так вважав, і я не соромлюсь того.
Чи не було в тебе бажання все тут закинути, переїхати до столиці, лишитися там працювати?
Скажу так: мені не дуже подобається Київ, він мене давить. Не знаю, як це пояснити. Там більше можливостей, там більше свободи, але я вважаю, що для справжнього художника не важливо, де ти будеш працювати, де ти будеш писати ці картини. Хоч у лісі. Знову ж таки: були пропозиції, і зараз є пропозиції переїхати. Але я лишаюся тут. Мені подобається місто, в той же час мені багато чого не подобається. Але все залежить від мене. Все можна змінювати. Мені подобається театр. Поки тут. Не знаю. Поки що все нормально.
Ти сказав, що тобі щось не подобається в місті. Давай проведемо невеличке порівняння. Житомир - це театр. Щоб ти змінив в цьому театрі? Щоб ти змінив у Житомирі?
Провінційне мислення деяких людей. Потрібно навчитись бачити за горизонтом. Просто є моменти, які мені не подобаються. Саме через деяких людей. Вони просто далі носа не бачать. Вони сидять у якійсь своїй шкарлупі і вважають, що все: далі нічого немає. От є Земля, а планет не існує. Галактик не існує. Нам добре і так. А, наприклад, моя ціль: все-таки відірватись від Землі і спробувати в космосі. Спробувати. Я не кажу, що вийде. Але, як мінімум, плани такі треба поставити.
Я все ж таки хотів би, щоб ми ставили собі більші планки. Але знову ж, щоб досягти цих планок, ми маємо в це вкладатися. Я не кажу про це суто матеріально. Ми маємо віддаватися ще й духовно. Тій справі, яку ми робимо. І не буває маленьких справ. Вони всі великі. Тому що на маленьких нюансах будуються великі справи. Той, хто цього не розуміє, той і має це провінційне мислення: «А, тут і так от пройде. Та не парся - все нормально». Ні, люди, так не пройде, це не нормально. Навіть маленьку справу давайте зробимо класно, чітко, конкретно. І от якщо вона в зроблена добре, то і все інше побудується. А то потім ми кажемо: «А чого воно так падає?». Бо ось там просрали, то й падає. Здається: і стоїть класний будиночок, і фасад, і все, а щось валиться. Ось там ту цеглинку не доклали. А кричали ж вам, що ту цеглинку треба на трішки іншому цементі робити.
А ще дуже хотілося б, щоб звідси не виїжджали люди. І про них потім не розповідали, як ми от зараз знімаємо про Корольова, про Ріхтера… Що вони народилися і поїхали. В нас теж зараз народжуються і живуть в місті прекрасні спеціалісти своєї справи. Треба їх будь-яким методом тут залишити. Друге: дати їм можливість таку, щоб вони не захотіли звідси поїхати. І я думаю, що тоді ці цеглинки просто-напросто будуть гарним фундаментом для побудови чогось нового і прекрасного.
Запитував Євгеній Герасимчук
Відповідав Петро Авраменко
Фотографувала Тетяна Соболь
