Його малюнки прикрашають одразу кілька великих стін житомирських будинків, а коли його ім’я промовляють вголос - усі навколо розуміють, що зараз мова йтиме про щось масштабне і дуже деталізоване. Житомирський художник Дмитро Краб розповів нам про своє ставлення до сучасних трендів в Instagram, про веганство і медитацію під час роботи над малюнками.
Окремі запитання викликали в нашого героя масу емоцій, які ми спробували передати із максимальною точністю.
Дмитро Краб - це псевдонім, насправді в тебе інше прізвище. Як цей псевдонім з’явився і чому саме Краб?
Мені було років дванадцять. Тоді воно з’явилось і я навіть не пригадаю яким чином воно до мене причепилось. Краб, краб та й усе. Це нікого не парило, а тим паче мене. Я його вже ні з чим не асоціюю, воно втратило якийсь сенс і стало вже як прізвищем. Так мене кличуть і все.
Я особисто пов’язував це з брейкдансом і чомусь думав, що воно потягнулось звідти.
Типу, якийсь стиль краба? (сміється). Ні, це сталось можна сказати до того, до брейкінгу. Брейкінг з’явився десь в років 14, а це було ще раніше. Я ще в футбол грав. Я, до речі, десь років шість займався футболом. Жахіття.
Чому закинув вирішив не займатись далі професійно?
Я паралельно з першого класу займався ще й народними танцями. І воно почало конфліктувати по часу та й по моїм бажанням. Батьки віддали мене на народні танці, бо в танцюристів завжди гарна постава. І от я ходив весь такий рівний і класний, але сам до кінця не усвідомлював, що це таке і що я взагалі роблю. Ну, молодці, порівняли. А вже потім я пішов на футбол. Мені подобалось робити усілякі фінти і фішечки. Я не дуже люблю бігати туди-сюди. А ще трохи пізніше з’явився брейкінг. Але він теж спочатку був у дворі. Там оці всі фішечки ти можеш реалізувати. Тому-то з футболом ми і розпрощались. До того всього я ще й зламав ключицю. Купив собі лижі, вирішив їх протестувати. Я впав, зламав ключицю, і через місяць футбол просто став неактуальним. Спочатку я не міг грати, а потім не було бажання.
А народні танці подобались чи ні?
Той період часу був несвідомим, це було мені десь років шість. В такому віці ти завжди робиш те, що тобі кажуть батьки. Можливо, дорослому це і сподобалось би: ти один, навколо чотирнадцять дівчат. На тебе великий попит – співвідношення 15:1. Але тоді мені не подобалось, що я один. Треба було ще шортики і чешки вдягати. Це взагалі жесть.
Як з’явився брейкінг? Це був початок двохтисячних?
Це був 2004 рік, ми тоді усі їздили по таборам, за всілякими путівками. І десь хтось в якомусь кліпі побачив, щось повторив. А хтось ще займався акробатикою. Ті, хто фляки робив, взагалі крутими вважались. Воно все пов’язане. Все, що тільки можна придумати - усе там в брейкінгу. Це взагалі кунг-фу. Ні один вид спорту не вбирає в себе стільки елементів. Якщо ти навчився чогось за 10 років, то не факт, що ти встигнеш це все повторити. Безліч елементів і їх варіацій. Ми починали в дворі на траві. Перед тим, як потрапити в якийсь зал, ми рік чи півтора займались на траві. Щось повторювали, наносили собі якісь травми. Ми нічого не знали, не було ніяких тренерів. Взагалі нічого не було. Мабуть, як раз тоді воно і було найбільш справжнім. Зараз вже є інтернет, зараз люди вже навіть не хочуть вчитись, вони хочуть одразу стати модними, вони крадуть усі елементи, вони вже не володіють загальним та універсальним арсеналом. Було дуже круто.
Як ви організовувались? Чи ви вирішили десь винайняти зал? Тоді було небагато людей, які хотіли цим займатись і ви всі одне одного знали?
Навпаки, цим хотіли всі займатись. Але не було де це взяти, це був такий дефіцит, як і на ковбасу. Якщо ти десь якусь думку ловив, чи десь щось почув, то тобі вже було неважливо. Ти йшов туди, розпитував що і як. А потім виявилось, що є з десяток людей, які займаються. Перший зал, мабуть, був у моїй школі. Директорка нам дозволила займатись і ми так активно займались, що дійшли до рівня факультативу. Ми виступи давали в школі. То було - вау! Це була єдина школа в Житомирі, у якій був брейкданс. Коли приїжджали якісь іноземці, бо то була школа по обміну, то їх одразу вели до нас. Нас забирали з уроків, щоб ми робили типу тренування.
Тобто, ні в кого не було претензій, що ви займаєтесь «дурістікою»? Я до чого веду - брейкданс часто асоціюють із репом, наркотиками і матюками в під’їздах.
Хіп-хоп відшліфувався. Люди, які його робили, вони повиростали і зрозуміли, що це така культура, яка несе об’єднання. Вона навпаки каже: peace, unity, having fun. У нас немає ніякої політики, чи расизму, чи ще якихось принижувань. Ти хочеш комусь щось довести – ти ні в якому випадку не задієш свої руки. Ти мій опонент? Поїхали, батл! І зараз нас розцінять. Ти мене побив в батлі? Я йду тренуюсь і потім викличу тебе знову, ми тоді подивимось. Отак це все було. А з часом, якщо і були якісь вживання наркотиків, то ти просто фізично не здатен це робити. Якщо ти займаєшся брейкінгом, то в тебе немає ні часу на те все, ні бажання, ні сил.
І дорослі завжди реагували як?
Завжди «Вау!». Такого не було ніде, і ти робив такі рухи, які взагалі непритаманні людині. Вона може ходити, стрибати, а ти викручуєш. Всім відомий елемент – Windmill, або «гєлік». Так це ж виглядає магією, це анти-фізика, ти нібито непідвладний силі тяжіння. У кожної людини закладене відчуття прекрасного. Неважливо скільки ти на себе навішуєш масок, але ти завжди резонуєш із цим. Це відноситься до будь-чого.
Згадай найбільш жорстку травму, яку ти отримував під час брейкінгу.
Коли я робив сальто з висоти десь половини мого зросту. Впав на ніс і зламав носа. Я тоді якраз навчився робити сальто з вершини, з місця ще було важко. А от з висоти я робив класно. Ми якраз тренувались, у нас був такий собі батл між собою. Я кажу своєму другу: «чуваче, ставай на коліна, на рачки, я з тебе зроблю сальто». Він став, але спина просіла. А я то розумію, що в мене є отака висота і відштовхнувся. Ми ж руки не ставимо, коли сальто робимо, робимо його так. І от я зрозумів, що просто лечу вниз. Я пам’ятаю, що встав і мені так стало соромно. Думаю: «боже, я засрав фішку». Озираюсь, а всі мовчать. Думаю: «а чого ви всі мовчите, посмійтесь із мене хоча б». І тут у мене починає юшити з носа. Просто жесть. До мене підбіг чувак, почав вправляти ніс в іншу сторону, воно усе хрустить. Потім було обличчя - неначе оси покусали.
І нічого, на наступне тренування я знову прийшов. Тобто, настільки сильним було захоплення і азарт, що було навіть і неважливо. Бачиш, що нібито заживає і все – давай тренуватись далі. Та і років мені було десь 15. На мені, як на собаці заживало.
Брейкінг раніше асоціювався у людей із репом, а приналежність до реп-тусовки типу зобов’язувала якісь оверсайз шмотки носити, широкі штани. На початку двохтисячних я і сам був підлітком і серед мого оточення ходили легенди, що за шмот можна добряче відгребти. У тебе таке бувало?
Ні, ми не відгрібали. По-перше, у нас не завжди була можливість так вдягатись і шукати такі речі. Я трішки повернусь, щоб було зрозуміло звідки взагалі цей шмот з’явився. Як би то плачевно не було, але те все пішло від бідноти. Буквально, не було що вдягнути людям у Брукліні, Бронксі. І вони доношували речі своїх братів, так далі воно й пішло: усі ці балахони, широкі штани. А сюди воно перекочувало вже без такого бекграунду.
Так, щоб із кимось битись? Не знаю, можливо, ми не пересікались. Але, звісно, чули такі історії, що хтось когось бив. Але якби ті, хто цим займався виходили група на групу, плюс-мінус однакову, то в них шансів певно не було б дуже багато, тому що фізична форма із нашої сторони була ліпша, ніж «алкоформа» із їх сторони. Сам я не потрапляв в такі бійки.
Зараз ти закинув брейкінг?
Зараз я займаюсь трішки менше, але це не тому що мені не подобається, а тому що я переосмислив це все. У мене зараз немає бажання їздити на фестивалі, вриватись у якісь батли, щоб щось комусь доводити. Бо знову ж таки, судді, які там сидять, це такі само B-boys. Вони можуть бути вище рівнем, але все одно - це людина і це її думка. Іноді може бути очевидно, що котрийсь з учасників батлу кращий, але коли вони обидва круті, а тобі кажуть: цей програв, а інший виграв? Але якось і розчарування немає. Бо ти розумієш, що це всього лише їх думка. Посади інших трьох – і результат може бути іншим.
Брейкінг зараз став якимось бездумним, без якоїсь глибокої філософії. B-boys можуть повторювати усе, що вони побачили та почули від попередників, але вони ще це все не прожили і не розуміють, що це таке. Вони хочуть щось комусь довести. Це стало дуже агресивним середовищем і там значно менше духовності. Мені подобається проводити час із людьми, які вже свідомо знають, що вони роблять. Ти можеш обмінятись якоюсь інформацією, досвідом. Краще провести так час. Ми вже зараз дійшли до цього, часу на це пішло десь років 15.
За часи коли ти займався, тебе можна було назвати кращим B-boy Житомира? Чи був хтось, хто крутив «гєлік» краще за тебе?
Тим то мені й подобається брейкінг, що тут немає такого: ти підняв 30 кілограмів, а я 31 і тому я крутіший. Тут важливо, як ти це робиш. Тому важко сказати, що хтось крутіший, а хтось ні. Якщо казати про flare, то більше всього міг накручувати я. Це такий елемент, як в гімнастиці круги Деласала-Томаса. Це моє улюблене і я міг його по штук 30 навалювати. А в іншому… Брейкінг настільки багатогранний, що потрібно в цілому дивитись на образ людини, наскільки форма відповідає змісту, дивитись на оригінальність, наскільки він чесний із собою, чи не «вдягає» якусь чужу маску, не краде чужий стиль. Бо якщо стиль чужий, то ти все одно не можеш досконало зробити. Воно виходить рагульно.
Але якщо повернутись і сказати, що я найкрутіший? Та ні, своєрідний просто тай усе. Мені притаманні імпульсивні речі, дуже небезпечні речі, випади, стрибки. Може, це пов’язано з тим, що був понижений больовий поріг. Бо все, що хрустіло, розбивалось, усі синяки та подряпини - воно мене не дуже хвилювало. Динаміка – оце була моя фішка. Дуже динамічно, а потім на спад, потім знову динамічно, потім знову на спад. І воно виглядало дуже навіть гармонійно.
Але тим не менше, не кожного хлопця, який брейчив в Житомирі запрошували в тусовку «All in One». Для чуваків, які крутились навколо цього, це було щось типу вершини Олімпу. Чи сприймав ти це так?
Сказати, щоб я цим марив – то ні. Воно якось само собою йшло і так і стало. Все йшло до того, щоб зайняти це місце. Ото й усе, що я можу сказати.
А було якесь здивування? Тобі як – хтось подзвонив, чи ви десь пересіклись і ти отримав запрошення?
У нас була своя команда «Free Flight» ми називались. У нас були дуже непогані задатки, але кілька років ще треба було попрацювати. А чуваки вже нормально так гасили, багато їздили. І хтось десь сказав, що ми на них «гнали». І вони давай нас на батл звати. Вони до нас прислали неосновний, другий склад. Думали, що так легко нас зроблять. А ми їх взяли і вжарили. Вони одразу ж на наступний день викликали. Ніхто відпочити не встиг, вони прийшли нас і «удєлалі». А от після цього почались мирні переговори. І от після цього вони сказали: чуваки, можете приходити до нас, можемо пробувати щось разом робити.
Все обійшлось мирно, без махачів?
Ні, ну які махачі? Тим більше, що вони були доросліші за нас. Вони це все розуміли, а ми були імпульсивними. Це було більше відповіддю, на нас просто нагнали якусь єресь, але ми не сховались, сприйняли це як виклик. Ми ж як би хлопці із вулиці і у нас було так: кидаєте якусь пред’яву - давайте будемо розбиратись. Можна було сховатись і відморозитись, але ні, вирішили робити саме так.
Боялись підмочити репутацію?
Ми ще тоді не думали про репутацію. Нам було по 17-18 років. Я взагалі не знаю, про що можна думати, коли організм гормонально перелаштовується. Робили усе імпульсивно, на якихось таких випадах.
Після цього ти увійшов до тусовки «All in One» і якийсь час з ними протусувався. Який виїзд тобі запам’ятався найбільше?
Про це можна розповідати годинами, треба розуміти в якому контексті.
Трохи згодом вдалось із цього «стригти» бабло?
Авжеж, це займало майже весь час. Були хлопці ще доросліші, тому потреби були ще більші. Тоді ми організували балет «Алінон», здається, так це називалось. Була шоу-програма у клубах, ставили номери. Я тоді був ще юний і не дуже розумів, як це все працює. Я розумів, що я танцюю, танцюю круто, в мене є гроші і це трохи звільняло від тиску. Але потім я почав розуміти, що мені неприємне це «бидляцтво» навколо, яке приходить, сидить, курить, а ми їх ніби як розважаємо. Це дуже неприємно. Це почало виходити за якісь рамки і я сказав – я все.
Яким був найбільший гонорар за виступи?
Ми багато де їздили, працювали вже на той час із Воєвуцьким. Робили йому підтанцьовок. Коли артист просто співає, то це «униле гі*но», якщо він не круто співає. Сашко співає нормально, але якусь херню, якщо чесно. (сміється) У нього класний голос, але я так розумію, що справа теж була в грошах. Дуже шкода, що люди тоді не могли розпізнати якісний продукт, а вони «їли» усе те лайно, яке писали якісь інші чуваки.
Вже потім ми почали доростати до рівня самостійності. З’явилась шоу-програма. Потім я ще в групі грав на гітарі. І на День міста ми заробили дуже багато (на той час) грошей. Буквально за 7 хвилин.
Про яку саме суму йде мова?
Це було десь по 500 баксів. Це було дуже круто.
Який це рік?
Десь 2009-2010. Загалом наш гурт проіснував два роки. Але від самого початку ми побудували роботу правильно. Макс з «All in One» одразу взявся за якісь менеджерські обов’язки і почав нас прокачувати. Але тоді ніхто точно не знав, як займатись менеджментом. Багато що виходило, почали і на музиці заробляти, але треба було серйозніше до цього поставитись. Тоді, можливо, був би якийсь комерційний продукт.
Скажу за себе: коли ти виходиш на сцену, перед тобою стоїть 10 тисяч людей і ти виходиш грати, тобі це не подобається. Тобі подобається грати на репетиції, придумувати якісь кльові штучки. А коли виступаєш, то тобі кажуть:» чуваки, треба трошки попростіше, люди цього не «хавають». І отак воно…
Розвалилось?..
Розвалилось. Комерція вбиває, комерція - це просто гівно. Але не та комерція, коли в тебе є класний продукт, є його поціновувачі, усе якось гармонійно розвивається. На той час - це було нереально. Тоді всі дуже жорстко сиділи на попсі чи на якомусь руському репі незрозумілому. І все.
Звідки з’явився малюнок? Ви бомбили графіті на стінах, чи ти займався малюнком до того?
Ні, мама каже, що це ще з дитинства почалось. Ще коли я навіть не розмовляв. Мені давали папір та олівець і я щось там малював. Без цього я не міг навіть заснути. Потім пішла школа і я малював на партах. В 10-11 класі в мене вже був зошит, я вже повноцінно щось вимальовував. Я тоді зайняв почесне місце на гальорці, сидів один, ніхто не міг до мене підсісти. Я був дуже жорстким чуваком в школі. І вчителі вже навіть не підходили до моєї парти, вони собі розвертались, бо знали, що я сиджу малюю.
В університеті я почав ставитись до цього більш серйозно. Серйозно - це означає, що я вже почав малювати не тільки на парах, а вже приходив додому і теж малював. Це вже був старт такий своєрідний.
Я малював по 10 годин в день. Так і навчився.
Малюнок приносить бабло? Ти кажеш, що в університеті навчився малювати, а тепер воно приносить тобі гроші?
Якщо так ставити запитання, то я ще досі не навчився. Досі вчусь. Кожен день вчусь і буду далі вчитись. Мабуть, буду вчитись все життя. Тоді треба поставити запитання: а що таке вчитись? Вчитись в моєму розумінні - це завжди пробувати щось нове, коли ти не розумієш як то зробити. Береш якісь одні знання, потім другі, комбінуєш і думаєш - ось так. По книжкам я не вчусь.
У мене, наприклад, є молоді хлопці, які займаються брейкінгом. Їм треба якось влаштовувати своє життя. Я несу за них якусь відповідальність. Тому я їм трошки допомагаю. Хочеш працювати в мультимедіа? Варись біля мене, ми спробуємо знайти тобі те, чим ти хочеш займатись. Є такий приклад: у мене є молодший друг, він ще не розуміє що до чого. Ми його направили, трохи навчили – і бах: «на тобі круте замовлення». Він, звісно, думає, що то все Бог. Але я так тихенько хлопцям кажу: «треба малому віддати» (сміється). Він одразу думає, що все. Ось воно, але ми кажемо йому: «ні, працюй далі». Всесвіт дає тобі шматочок пирога, це важко, мотивації, окрім того, що це дуже кльово, взагалі ніякої немає. Життя дає тобі печиво, потім його забирає. Але ти вже знаєш як круто з печивом і ти до того печива йдеш. В такому випадку ти маєш бути голодним, ти маєш зрозуміти, що грошей в тебе не буде і потрібно йти далі. Ось таке випробовування вірою.
А чи приносить воно гроші? Коли твої потреби та відповідальність ростуть, то пропорційно зростає і грошова компенсація, назвемо це так. Малювати кльово і заробляти нормальні гроші – це різні речі.
Ти казав, що раніше бувало малював по 10 годин в день. Скільки часу зараз приділяєш цьому, зараз це основний вид твоєї діяльності?
Насправді, ні. Давай тут ми зачепимо якусь духовну частину. Це – найважливіше в цій діяльності. Для мене це вже перетворилось на медитацію. Як людині потрібен цукор, так само це потрібно мені. Якщо я зроблю якусь велику стіну за місяць і буду тиждень ніби «відпочивати», то в мене почнеться депресія. Тому мені це потрібно. Рівень деталізації на моїх малюнках - це рівень духовного заглиблення. Це своєрідний вид трансу, в якому я знаходжусь.
Чи бувало таке, що от малюнок «не йде» і все?
Я помітив, що є такий період часу. Це коли ти все зробив, справ ніяких немає, ти поїв і хочеш спати. Десь в годині п’ятій-шостій прилягаєш, думаєш: «20 хвилин». А спиш до дев’ятої, встаєш і не хочеш вже нічого. Це єдині моменти, коли не хочеш малювати.
Це не натхнення, це твій стан, в якому ти знаходишся. Можливо, я не відслідкував, як я розвинув цей стан і як він мене поглинув. Бо колись я не малював. І як тоді було – я просто не розумію. Навіть не цікаво, яким я був тоді. От коли стаєш свідомим – тоді гра почалась.
Я чув безліч легенд, що різні люди шукають якісь речі, які додатково мотивують. Я зараз говорю про якісь види «допінгу»: для когось це тютюн, для когось це алкоголь, для когось це наркотики. Як ти до цього ставишся і чи бувало в тебе таке?
У всіх бувало. У мене були і затяжні «пробіги». Але це не було пов’язано із пошуком натхнення.
Я не зможу малювати, якщо буду щось приймати. Ні алкоголь, ні щось інше. Хіба що тютюн. Тютюн - це дуже жорсткий наркотик, це правда. Щоправда він не вливає так жорстко на свідомість. А якщо ти приймаєш щось, наприклад, алкоголь (навіть трошки), то можна одразу складатись і відкладати роботу. Ці речі несумісні.
Найкращий наркотик – це тверезість. Будь-який наркотик підсилює те, що в тебе вже є. Якщо в тебе якесь лайно, якась проблема, чи якийсь духовний «хлам», то наркотик тобі це підсилить і покаже: ось твоя проблема. В тверезому стані ти розумієш свою проблему і вирішуєш її трохи довше. Але ти можеш зробити це сам. Усе це – індивідуальне практичне застосування духовних знань. Тіло і те, що в тебе в голові – це невід’ємні речі.
Можливо, я помиляюсь і ти зараз мене виправиш. Я згадую один із твоїх малюнків «Every being has right to be» і навіть в особистому нашому спілкуванні я помітив, що ти дуже трепетно до цієї теми ставишся. В цьому контексті я хотів запитати, в тебе якась особлива система харчування?
Ні, абсолютно звичайна: чим простіше, тим краще. А от ідея… Я вважаю, і не тільки я, що вживати тваринну їжу – це просто жесть. Якщо хочеш поговорити про веганство, то давай. Але це мої власні думки. Все, що кажу – кажу від себе. Не від якоїсь банди, які кажуть: «Аааа. Ми вегани, а ви всі – піда*и». Те, що я вважаю, що це ху*ня собача - це правда. Їсти трупчину – це жесть, яйця – це взагалі продукт курячої менструації. Якщо говорити жорстко. Я вважаю себе свідомою людиною, і можу сказати – мені дуже пощастило, що я це все зрозумів. Є люди, які до цього ще не дійшли.
В основі цього всього ставлять дієту. І це неправильно. Гарний стан здоров’я і нашої фізичної оболонки - це подарунок. Це тобі подяка за те, що ти не чіпаєш інших, а харчуєшся тим, що тобі дає земля. А всі чомусь думають, навпаки: «я не буду їсти м’яса, щоб бути здоровим». Ти будеш здоровим, але це не надовго. Бо рано чи пізно люди продовжують їсти м’ясо. І на себе оновленого і чистого вони знову починають накидати сміття. І буде ще гірше зі здоров’ям.
Першим для себе треба зрозуміти – чи можеш ти забрати життя в того, що бігало і може тебе й любило би. Чому люди не можуть їсти своїх собак, яких вони вирощують, які з ними живуть, яких вони вважають членами сім’ї? Собачку ні, а от курочку – так. Це як? Лицемірство. Хтось мені каже, що він хижак. Хижак пішов – завалив, воно валяється, воно смердить і він його їсть сире. Він його поїв і він потім два тижні не буде вбивати. А в нас ніхто вбивати не хоче, ніхто не хоче брати на себе відповідальність, щоб прогодувати свою сім’ю. Якби ми вбивали тільки для того, щоб прогодуватись, то я думаю, що воно б і взагалі було непомітно для популяції. Але от нещодавно я знайшов інформацію, що 80 видів тварин, саме видів, а не особин, просто зникли з землі. Були, а тепер просто нема. Не знаю, хто в цьому винен, мабуть, всі ми.
Зараз нам дають кінцевий продукт. Усі ланки поприбирали і дають тобі просто брикет, який маємо на виході. Це просто смак, вся справа в смаку. Є ціла купа продуктів, які ти можеш приправити і вони будуть смакувати, як м’ясо. Ти будеш їх їсти і тобі буде пофіг - м’ясо це чи ні.
Молочку ми теж не вживаємо. Це взагалі страшніше, ніж м’ясо. Якщо оцінювати для здоров’я. Це абсолютно інший світ, який не відповідає нашому світу в кишківнику. І коли ти в гості закидаєш якийсь інший світ, то той, хто виграв, той там і королює. Тому це кожного разу як руська рулетка.
Я звернув увагу на твою сторінку в Instagram. Мене зацікавило навіть не те, що ти постиш, а на кого ти підписаний...
Я на друзів не підписуюсь зовсім. Пішли нах*р зі своїми с*аними шашликами чи кущами на фоні. Мені не цікавий цей смітник. Це просто жесть. Нах*ра ви за*ираєте такий крутий мультимедійний майданчик? Я думаю, що всіх таких людей треба нах*р звідти видалити. Всім пох*р де ти, пох*р на твій шашлик, чи як там якась «Клавдія» кліпає віями… Це просто жесть. Це, мабуть, ще гірше, ніж м’ясо їсти (сміється).
Для того, хто не підписаний на тебе, на бачив твоїх підписок, розкажи: що тебе цікавить в Instagram? Хтось тебе відмічає на фото, пишуть тобі якісь коменти?
Я цього всього не читаю. Я взагалі в Instagram не орієнтований на Україну. У мене є круті друзі, які роблять кльовий продукт, але їх усього кілька людей. От на них я підписаний. А взагалі – це ж світова мережа. Весь світ у тебе в смартфоні. Ти підписуєшся, надихаєшся, черпаєш звідти щось для себе, вчишся.
От уяви собі, що є чувак із Лондону, який робить речі просто на неймовірному рівні. І в тебе є можливість подивитись як він це робить. Тобі не потрібно чекати його виставок, які бувають раз на рік і ти ще й маєш купу грошей зібрати, щоб туди поїхати. Це – крута мотивація, але ж воно в тебе й в смартфоні. Це розвиток. Я підписаний виключно на розвиток.
В Житомирі нема де шукати натхнення?
Комусь є. Мені, наприклад, є. Якщо це не Instagram (сміється). Ще буває на Житомир.info заходжу (сміється).
За що тобі подобається Житомир?
Це класне місто. Але не зараз. Воно сіре, кругом «хрущовки». Я важко переношу цей період. Мені потрібно, щоб було багато зелених дерев, які сховають цей смітник.
Тут дуже кльово можна налагодити комунікації, все дуже близько, все дуже зручно, ціни дуже лояльні. Я, наприклад, часто їжджу в Львів. Там, друже, щоб вільно себе почувати, треба мати гроші. А тут всі одне одного знають, легше завоювати довіру. Принаймні, я говорю за себе. Але якщо ти не хуйло, то тобі всюди буде легко. Але якось мені тут легше. Був, звісно, час, коли я взагалі був тут два рази на місяць.
Але є й інша сторона: цей комфорт тебе затягує. Такий вже комфорт, що ти далі не рухаєшся. Усі хто сюди приїздить, всі в захваті від того, що п’ять хвилин і ти в центрі. А ще п’ять хвилин і поруч ліс. Всі від цього в шоці. І це дуже кльово. У нас дуже зелене і класне місто.
Запитував Євгеній Герасимчук
Відповідав Дмитро Краб
Фотографували Олександр Мельничук та Олексій Антіпенко
