Непереможність залежить від тебе,
вразливість ворога — від нього самого.
Сунь Цзи, «Мистецтво війни»
Генерал-лейтенант Збройних сил України Євген Мойсюк призначений на посаду командувача Десантно-штурмових військ ЗСУ в серпні 2019 року. Він бере участь в російсько-українській війні з березня 2014 року, в грудні того ж року керував обороною Донецького аеропорту, а волонтери називають його просто - «Женя-війна».
Чому Євген Мойсюк хотів служити в армії ще з дитинства, чому день ВДВ, 2 серпня втратив для нього будь-яке значення та чи справді Житомир став столицею українського десанту - про це у великому інтерв’ю для Житомир.info.
Є люди, у яких відданість певній справі передається із покоління в покоління. Ваше бажання стати військовим виникло ще в юнацькі часи. Чим саме Вас так приваблювала військова служба?
Мабуть, є декілька таких аспектів. По-перше, коли я ще був маленьким, мені подобалась військова форма, яка висіла в шафі. Це була батькова форма сержанта Збройних сил Радянської армії. Тоді вона виглядала поважно, батько розповідав мені про армію, намагався сформувати в малого хлопчика бачення, що це - почесно, що це - відповідально служити. Пояснював, що з дитинства потрібно займатись спортом. Що треба вміти багато речей, бо, мовляв, підеш в армію, там мама і тато не допоможуть. Мабуть, це почалось ще тоді. В п’ять, в шість років. Вдома було багато книжок на військову тематику і я усі перечитав. Можливо, ще це мене зачепило. Згодом, коли дорослішав, в 10-12 років - бачив приклад. Я вже розповідав, що мій старший брат проходив службу в Радянській армії у ВДВ, тому було на кого рівнятись. Певно, це теж додало ваги. Отак поступово я сформував бажання служити в армії і вступати до військового училища.
Яка спеціальність приваблювала і чим Ви хотіли займатись в армії?
Хотів бути десантником. Інших варіантів навіть не розглядав (посміхається). Хотів бути десантником і в принципі саме тому вступав до училища на аеромобільний факультет.
Розкажіть про вступ. Ви вступали юнаком, пройшли певні етапи відбору, але в якийсь момент Вам відмовили у вступі. З чим це було пов’язано?
Насправді, механізм був такий, що мені особливо нічого й не пояснювали. Іспити я здав добре та відмінно, але атестаційна комісія мене не розглядала, основна теза відмови - вік. Коли я вступав вперше, мені було п’ятнадцять років. Якби я вступив в Одеський інститут Сухопутних військ, то на момент присяги, мені б ще не виповнилось шістнадцяти. Це було б не зовсім вірно і це була основна проблема, через яку я не вступив. Вдруге, коли я приїхав, мені вже було шістнадцять років. Я вступив, прийняв присягу 1 вересня 1996 року, а 7 жовтня 1996 року мені виповнилось сімнадцять.
Труднощі при вступі не відбили бажання?
Бажання не відбили, а якраз навпаки - загартували. Я повернувся додому, навчався ще рік в звичайному ПТУ. Займався спортом, ще більш ретельно готувався до вступу. І мені вдалось.
Іноді кажуть: коли ти закінчуєш навчання в школі і вступаєш до вищого навчального закладу, тобі кажуть - забудь все те, що ти вчив в школі. Після закінчення ВНЗ, зазвичай, на першому робочому місці тобі кажуть - забудь все те, що ти вчив в університеті. Чи було так із Вами і де для Вас розпочалась служба в армії?
Я навчався в Одеському інституті Сухопутних військ і Національному університеті. Обидва ВУЗи дали серйозний об’єм знань. І ці знання були дійсно потрібні. Після закінчення інституту і прибуття у війська, я відчував деякі прогалини за окремими напрямками, але сказати, що мені дали багаж знань, який був не потрібен, я не можу. Це буде невірно. Курсанти, які навчаються зараз в військовій академії міста Одеса, де готують наших десантників, отримають там багаж знань вже без прогалин, прийдуть у війська і в них не буде виникати запитань: а що робити в тій, чи іншій ситуації. Тому «забудьте все» - такого точно не було.
Коли ми випускались з Одеського інституту Сухопутних військ у нас була така приказка: «Меньше взвода - не дадут, дальше Болграда не пошлют». Я розумів, що однозначно буду служити в Болграді - 1-ша аеромобільна дивізія. Така воно і сталось. Переважна більшість випускників, близько 70-ти %, відбули в Болград. Я хотів служити в 25-й повітряно-десантній бригаді, хотів служити в 3-му батальйоні 25-ї бригади. На той момент це був батальйон передових сил оборони, було раніше таке поняття. І в обох бригадах дивізії (25-й та 45-й) були такі батальйони. Динаміка бойової підготовки була дуже і дуже високою. Це були бойові батальйони.
Це був «спецназ спецназу»?
Це абсолютно не спецназ. Це - парашутно-десантний батальйон. Лінійний батальйон бойової бригади. Це дуже почесно і мені хотілось там служити. Коли я прибув в штаб дивізії і сказав, що хочу в 25-ту бригаду, мене так і розподілили без проблем . Коли прибув в бригаду, відрекомендувався виконувачу обов’язки командира підполковнику Луньову Ігорю Васильовичу, який зараз командує Силами спеціальних операцій. На той час він був начальником штабу бригади. В ході бесіди він теж спитав, де хочу проходити службу. Я відповів: в 3-му батальйоні. Мої побажання врахували.Я служив в 3-му парашутно-десантному батальйоні, чим і пишаюсь.
Як на таку завзятість реагували в бригаді?
Нормально. Ніхто особливо не дивувався.Запитали, чи я одружений, чи є діти. Тому що служба пов’язана з постійним відривом від ППД . Я відповів, що мене нічого не тримає, я готовий служити. Це сприйняли абсолютно нормально і дали можливість реалізувати це бажання.
Як служба розгорталась далі? Українські військові здобували досвід, в тому числі, беручи участь в миротворчих операціях, відбір був дуже серйозним. Ви були в Іраці та Косово, розкажіть, як Ви туди потрапили?
2004 рік. Я, командир 8-ї парашутно-десантної роти, повертаюсь з полігону. Офіцер, мій заступник, в казармі каже: Євген Георгійович, через годину буде атестаційна комісія по відбору офіцерів, а потім солдат та сержантів, які плануються дляпроходження служби в Іраці. На той момент формувалась 7-ма бригада.
Я дуже здивувався, що хтось подав мене кандидатом. Але я дійсно хотів туди потрапити. Атестаційна комісія для мене закінчилась дуже швидко. Я був командиром роти, виконував обов’язки начальника штабу батальйону, мене добре знало командування бригади: і начальник штаба, і командир бригади, комбат позитивно про мене відгукувався. Тому все закінчилось дуже швидко: зайшов, відрекомендувався, всі сказали: «він - молодець, йди і служи».
Офіцерів в Ірак відбирали дійсно сильних. З офіцерів 25-ї бригади було сформовано командування двох рот. І відверто, майже всі офіцери від 25-ї бригади, які відбули в Ірак, були нагороджені годинниками, відзнаками. І відсоток відзначених офіцерів з нашої 25-ї бригади був набагато більшим в порівнянні з офіцерами інших військових частин Сухопутних військ. Десантна бригада відповідально поставилась до відбору фахівців, які поїхали в Ірак.
Під час цієї миротворчої місії, коли спілкувались із військовими з інших країн, які відмінності Ви побачили, в людях, в обладнанні, в техніці?
Безумовно, відмінність в людях була. Деякі моменти були незвичними для нас, деякі були незвичними для американців, коли вони з нами спілкувались. Це полягало, наприклад, в статусі сержантського складу. Для мене це було дивно. Статус таких посадових осіб як старшина роти, заступники командирів взводів в 2004 році був високий. Замкомвзводи - це були затяті сержанти, які мали беззаперечний авторитет. Але все одно не настільки високий, як сержанти в Збройних силах Сполучених Штатів Америки. Мені було дивно бачити командира роти завжди з головним сержантом роти. Завжди - на прийомі їжі, в парку, на заняттях. Дійсно, як права рука. Друга складова - на мою думку, наші офіцери набагато глибше «занурювались» в підрозділ при виконанні завдань, аніж американські офіцери. Вони також все це покладали на сержантів. Впевнений, що офіцер не повинен «відриватись» від своїх підлеглих.
Що стосується техніки та озброєння, то згадалась фраза Генрі Форда, який приїхав на завод Ліхачова: «Я думал, вы отстали от нас лет на 10-15, но нет - вы отстали от нас навсегда». От на той момент мені здалось, що ми відстали назавжди: радіостанції, організація зв’язку. Як це все відбувалось у нас і у них - це просто «космос» був. В 2004 році я вперше побачив, як командир роти, сідаючи в свій броньований автомобіль, потрапляє на робоче місце, де в нього розміром з листок А4 сенсорний екран. В 2004 році. У нього сенсорний екран, карта, на цій карті горять точки з формулярами, з написами, які ідентифікують патруль, хто старший і так далі. І він бачить хто де знаходиться. Він може написати повідомлення, відправити SMS, вони могли спілкуватись в чаті, телефоном. Варіантів було дуже багато. І все - надійно, просто. І для нас це дійсно був «космос».
Я побачив, як може бути і розумів, що колись й ми до цього прийдемо.
На щастя, зараз Україна має військових союзників, які діляться своїм досвідом і проходять спільні з Україною навчання. До того, чи пам’ятаєте Ви подібні навчання з військовими арміями інших країн?
Навчання були, але вони були достатньо рідко. Я в таких навчаннях участі не брав і подібного досвіду в мене не було. Якщо не помиляюсь, то 25-та бригада в 1997, чи в 1998 році брала участь в міжнародних навчаннях на Яворівському полігоні з десантуванням техніки, в тому числі американської. Із спілкування зі старшими офіцерами, я знаю, що американські солдати дивувались, як в БМД взагалі можна залізти. Та ще й вп’ятьох. В здорових темношкірих хлопців було щире здивування в очах: Як? Це були, певно, єдині подібні міжнародні навчання. До Іраку такого досвіду не було.
В одному із Ваших інтерв’ю Ви говорили, що більшість літератури, яку ви читаєте - це книги військової тематики. Чи є у вас зараз в кабінеті настільна книга, до якої ви постійно звертаєтесь?
Статут Збройних сил України (посміхається) - ось моя настільна книга. Зараз, до речі, статут опрацьовується в Верховній раді. Наші статути занадто зарегламентовують нашу службу. І для командувача ДШВ, і для командира бригади, міністра, головнокомандувача - це закон, який треба виконувати. Деякі деталі вже морально застаріли, але це закон і ми повинні його виконувати. Робота по зміні статутів, абсолютно правильна. Думаю, що скоро мають бути результати.
Що стосується інших книжок, то ми з вами згадували про «Мистецтво війни» Сунь Цзи. Мені подарувала цю книгу цивільна людина. Україномовне видання, мабуть, одне з перших. Це не велика за об’ємом книга, але дуже змістовна. Чим мені взагалі і подобаються старі книжки. Кожна глава, кожен абзац мають справжню вагу. Чим пізніше, 18, 19, 20 сторіччя, та й зараз – пишуть, як правило, величезні талмуди. І в них ти не знайдеш істини. А тут - відкриваєш на кожній сторінці і кожна фраза має свою вагу. Мені це дуже подобається.
Цю книгу неможливо читати швидко. Коли її людина читає швидко, це значить, що вона її не розуміє.
Ваша книга вся в нотатках. Чи є улюблена цитата?
Не скажу, що є якісь улюблені цитати. Тут занадто багато фраз та речень, які можна використовувати і я використовую в службі. Тому виділити щось окреме - я не можу. Багатоприкладів того, як положення в цій книзі можна адаптувати під наші реалії. Вибираємо цитатунавмання… Як було раніше: «Недружні солдати голосно кричать вночі. Їх охопив страх», а зараз коли солдати противника стріляють вночі, я теж розумію, що їх охопив страх. Просто раніше автоматів не було, а зараз вони є. І таких аналогій можна провести безліч.
Кажуть, що книга лише для військових, але вона - для державних діячів. Одна з основних тез, яку Сунь Цзи висловлює – «Той, хто здобув сто перемог у ста поєдинках – не герой; геройство – підкорити вороже військо взагалі без боротьби».
Тому це книга не лише для військових, а й для людей з інших сфер. В тому числі й у бізнесі цю книгу використовують.
Пане Євгене, я хотів трохи поговорити із Вами про 2014 рік. В березні 2014-го відбувалося захоплення Криму. Тоді житомирські військові вирушали на південні кордони України, згодом - в Донецьку та Луганську області.Чи можете ви пригадати початок бойових дій і де вас зустрів 2014 рік?
На південні кордони України в березні 2014-го висувалась і 25-та бригада, в якій я проходив службу. 3-й батальйон і розвідувальна рота, був зведений підрозділ. 2014 рік «розірвав» 25-ту бригаду на декілька напрямків. Мій батальйон, здається, 13 березня отримав задачу: підйом за тривогою і вихід в Донецьку область, в район спочатку Волновахи, вже потім завдання змінювались. Таким чином для мене всерозпочалось в 2014 році.
Все було реалізовано достатньо швидко. Додавала складності, здебільшого, «боротьба» зі старою технікою, бойові машини часто ламались. Марш, який мав тривати півтори доби, тривав три доби. В Донецькій області в районі Анадоля був створений базовий табір. Після цього батальйон висувався на різні рубежі вздовж державного кордону від Азовського моря до Амвросіївки. Фактично від Маріуполя, все узбережжя до Новоазовська і вверх до Амвросіївки. Такою от літерою «Г». На цьому відрізку мої роти рухались і проводили певні заходи. В цілому, ніяких проблем не було, не було боїв, не було стрільби. Коли почались події в Слов’янську та Краматорську, ми вже знаходились під Амвросіївкою. Був налагоджений достатньо нормальний зв’язок з місцевим населенням, нам допомагали. Наприклад, мер міста Амвросіївка, це все-таки виборна людина. Були й негативні моменти, але їх було небагато і цих негативних людей підігрівали зі сторони. Це, однозначно, були всі приїжджі, росіяни. До кордону менше десяти кілометрів і можливість перетину кордону була безпроблемна. Вони спокійно заїжджали на нашу територію і «мутили воду».
«АТО має тривати години». Зараз ця фраза набула політичного характеру, але з досвіду інших країн оголошені антитерористичні операції дійсно тривають години. Чи було тоді розуміння, що це не просто бандити і терористи зі зброєю в руках?
Я розумів, що це Росія. Я розумів, що під цим приводом вони можуть завести війська і ми готувались до повноцінної війни з Російською Федерацією. Моїм завданням було прикриття державного кордону. Ми очікували заведення батальйонів Російської Федерації на нашу територію. Це розуміння було.
Що стосується бандитів та терористів? Так - росіяни підігрівали і спирались на колабораціоністів на нашій території. На частину громадян України, яка чомусь втратила орієнтири, яка забула, що вони тримають в руках паспорт громадянина України, що тривалий період держава Україна їх навчала в школі, створювала певні умови, нехай вони навіть не дуже хороші і не дуже прості, але все одно ми далеко не країна третього світу. Вони на це наплювали і вчинили несправедливо і невірно.
Коли розпочали антитерористичну операцію, то я сказав своїм рідним, що це дуже надовго. Сприйняття, що це раз-два і закінчиться, в мене не було. Я розумів, що це - надовго. Наприклад, коли Російська Федерація оголосила контртерористичну операцію, вона в них тривала 10 років. Коли я вчився в університеті ми це вивчали і я усвідомлював, що у нас теж може бути декілька років.
Всі ми бачили, навіть не знаю, як назвати цих істот, «Бабаїв» та інших, які приїжджали сюди і отримували в руки зброю. З ким Вам доводилось стикатись під час виконання завдань на сході України?
Різні персонажі були. Були різні персонажі з різних районів Російської Федерації. До речі, перший короткий бій, в якому брали участь підрозділи мого батальйонупід Амвросіївкою пов'язаний з таким персонажем. Тоді під час бою противник отримав втрати, це був бій, ви згадали «Бабая», коли якраз цього клоуна намагались вивезти з території України. Він тоді отримав поранення і його зі Сніжного хотіли вивезти на територію Російської Федерації через пункт пропуску Успенка. Я на той момент цього не знав, а просто прийняв рішення, ми раптово вночі виставили блокпости і їх колона наткнулась саме на такий блокпост. Якраз тоді цього бородатого клоуна намагались вивезти. Тобто, перший бій був якраз з росіянами.
Вже далі, коли ми рухались вздовж державного кордону, то все було з росіянами. Жодного разу не було боїв з громадянами України, з колабораціоністами. Коли ми рухались вздовж кордону, по нам були запускиПТУРів (Протитанкова керована ракета, - ред.), з «Корнета» (ПТРК «Корнет» знаходились на озброєні російських терористів. Україна не є оператором ПТКР «Корнет», - ред.). Я навіть повірити не міг, що це буде так нахабно. Згодом, в сірій зоні (між позиціями ЗСУ та окупаційних військ, - ред.) ми знайшли тубуси від цього «Корнета». Ми тоді робили знімки і передавали їх, щоб задокументувати присутність Російської Федерації.
Були і козачки з Російської Федерації. Цілий автобус із написом «Всевеликое войско донское», кулемет «Утёс» з модним прицілом і так далі, автомати, РПГ (Ручний протитанковий гранатомет, - ред.), причому РПГ одноразові. У нас на той момент було -18, -22, а про -26 і мови не було. А в них вже були. Це були росіяни ідля мене було зрозуміло, хто проти нас воює.
Були росіяни, а чи стикались Ви із місцевимипід час виконання бойових завдань?
В 2014 році стикались, але вони були без зброї. Від них був негатив, але з місцевими, які б в нас стріляли, ми не стикались. Можливо, такі й були. Стріляли в нас, а хто стріляв не завжди було зрозуміло. Пізніше, під Шахтарськомбули колаборанти-українці разом з росіянами, багато зброї, міномети 120мм, БМ-21…
В новинах ми бачили історії, коли бабусі під танки лягали, щоб не пропустити військову техніку. З іншого боку, я чув історії, що українським військовим місцеві приносили городину і консервацію, щоб підтримати їх хто чим може, але при цьому, щоб не потрапити в підвали МГБ, чи як називаються ці окупаційні адміністрації. Яким був контакт з місцевими?
В Амвросіївці ми налагодили контакт. Поки ми до Амвросіївки дійшли, був один епізод, коли зупиняли колону батальйону. Невелика кількість людей, незрозуміло чи вони наші, чи ні, намагались створити на камеру картинку. І тих, хто знімав на камеру було в три рази більше, ніж тих, хто лягав під гусениці. Це була конкретна та спланована акція для російських каналів.
В районі Анадоля нас намагались блокувати. Приїхали люди нібито з Маріуполя. Цікаво, що був серед них якийсь незрозумілий клоун, який вдавав місцевого та голосніше всіх кричав: «Вы на моей земле, здесь мои посевы…». Підійшов місцевий фермер і питає в нього: «Ты кто такой? На какой-такой твоей земле? Это моя земля!». Отакі були історії. Але я не можу сказати, що більшість місцевих нас сприймала погано. Більшість була нейтральна, люди не розуміли що відбувається, чого чекати.
Коли я запитував, чи думали Ви, що АТО закінчиться швидко, Ви сказали, що розуміли, що це справа довга. Як реагував особовий склад, як реагували військовослужбовці? Чи розуміли вони це так само, як і Ви? Чи були думки: ось місяць, і ми всі повернемось додому?
Про це ніхто не думав. Розмов не йшлося, що через тиждень, через два чи через місяць повернемось. Взагалі, ця тема не дуже обговорювалась. Особового складу відсотків 25-30 - це ті, хто служив на контракті, решта - ті, кого відмобілізували і до мене прибули в батальйон. В тих, кого відмобілізували, у них також не було думок, що це буде швидко. Просто хлопці служили, хлопці різного віку, і служили добре. І на багатьох з них я покладався впевненіше, ніж на моїх молодих контрактників. Контрактники на той момент були недосвідчені. Хтось відслужив на контракті чотири місяці, хтось шість, хто вісім, але всі менше року, в середньому півроку. А ті, що прийшли по мобілізації, особливо сержанти, затяті мужчини з життєвим досвідом, які прослужили строкову службу по півтора-два роки. Я дуже на них покладався, і вони «зради» не розводили! Справжні чоловіки були! З повагою.
Чи відчули ви зміни у ставленні до військовослужбовців починаючи з 2014, коли ви поверталися з зони виконання завдань?
Зміни відбулись. Армію почали більше поважати, більше любити, і що головне - приділяти їй більше уваги. Ця увага полягала в тому, що нас намагалися забезпечити, всі намагалися забезпечити, навіть тим, що нам було не потрібно. Люди що могли, що мали, тим готові були поділитися. Це дуже сильно відчувалося. Люди хотіли підтримати морально, добрим словом, це також дуже сильно відчувалося. Будучи підполковником, мене особисто зупиняли і казали «дякую» і в Києві, і в Дніпрі, і у Новомосковську, в багатьох місцях.
Є дуже багато історій, коли українські військовослужбовці робили просто неможливе і виконували завдання, яке було надскладним. Чи були такі епізоди у службі ваших підрозділів?
Генерал-лейтенант Збройних сил України Євген Мойсюк про героїчні епізоди в службі
Звичайно, такі епізоди були. Найчастіше такі завдання покладались на розвідників. Це дуже хоробрі, дуже відважні люди. І розвідники в 25-й бригаді в першому батальйоні, і розвідники з 81-ї бригади, розвідувальні взводи в батальйонах. Це люди, які постійно були «на вістрі», як кажуть. Найбільш трагічні моменти, події, які показали хоробрість, незламність - це були бої за оборону Донецького аеропорту, коли підрозділи 90-го, 122-го батальйону, у взаємодії з піхотою, з інженерами, виконували задачі в дуже складних умовах. Це зразок незламного духу, це зразок хоробрості. Геройські офіцери, геройські сержанти, геройські солдати.
Ви згадали сьогодні бої під Шахтарськом, трагічні сторінки цієї війни (влітку 2014 року підрозділи 25-ї бригади зазнали тяжких втрат під час боїв поблизу Шахтарська Донецької області, - ред.). Одного разу ми з вами спілкувалися на військовому кладовищі, тоді ви сказали, що для вас не існує дня ВДВ - 2 серпня. Могли би ви для наших читачів розповісти чому так? Раніше сприймалося - десантники, день ВДВ. Чому це свято абсолютно втратило своє значення?
Генерал-лейтенант Збройних сил України Євген Мойсюк про день ВДВ 2 серпня
Війна і розуміння, що люди які носили з нами фактично одну, або схожу уніформу в нас стріляли. Ми пишалися нібито нашими спільними звитягами минулих поколінь. Росіяни нас зрадили. І це відео негідника з Санкт-Петербурга, який стоїть у десантному блакитному береті, який і ми носили на той момент. Стоїть воно, тварина, знущається над останками наших загиблих воїнів. Це було довершення.
З 2014 року змінився не лише колір берету, змінилось саме розуміння. Якщо порівняти десантника до 2014 року і десантника 2020 року, наскільки це різні люди? Наскільки вони різни за підготовкою, за світосприйняттям?
Що стосується духу, це ті самі десантники, які готові битися, які готові виконувати складні завдання, і цим ми пишаємось! На мою думку, це якраз те, чим ми відрізняємось від інших.
Наскільки десантні війська зазнали змін? Рівень підготовки, рівень забезпеченості, техніки, обладнання - наскільки це все змінилося?
Зміни відбулись. На жаль, є деякі питання по забезпеченості технікою, не здатна поки наша українська промисловість забезпечити нас тією кількістю новітньої техніки, яка нам необхідна. Що стосується підготовки, то вона змінилась кардинально з довоєнного часу. Ми не маємо проблем з пальним, ми не маємо проблем з моторесурсом бойових машин, ми не маємо з проведенням навчань на різних полігонах. Ми можемо займатись заходами бойової підготовки. Ми не просто можемо, ми зобов’язані займатись і вдень, і вночі, і ми це робимо. Це основна складова нашої життєдіяльності, коли ми не виконуємо завдання на сході України. Раніше так не було. До війни, на жаль, переважна більшість підрозділів займалась другорядними задачами, бойова підготовка була на третьому плані. Зараз такого немає. Зараз кожен підрозділ, кожен батальйон повноцінно займається бойовою підготовкою. Це серйозна зміна і це запорука нашої готовності до виконання завдань.
Ми згадували з вами про створення картинки для російських каналів. Це вже стали невід’ємним елементом цієї війни. Окрім бойових дій, ми воюємо також за розум людей. Якого, на вашу думку, досвіду десантники здобувають у цій гібридній війні?
Досвід люди здобувають, проходячи особисто певні кроки. Життя змусило нас пройти бойовий шлях, не навчальний, щоб зберегти державність, території. Всі навички та знання, які ми здобули, допомогли нам. Посадовці РФ також вивчають «Мистецтво війни», адже війна, за Сунь-цзи- це мистецтво брехні. РФ пішла далі військової хитрості – вони спотворюють реальність, нав’язують обман своїм громадянам, легковірним українцям та європейцям. Донесення правди, розвінчання міфів та підступу – шлях до перемоги. В ЗСУ це добре розуміють. Що стосується бойового досвіду, тут не просто. Одна справа, коли солдат стріляє по навчальній мішені, а зовсім інша справа - коли він дає вогонь у відповідь вже по людині, або по бойовій машині, яка стріляє в нього. В такій ситуації людина розуміє - добре вона вчилась, чи ні, після бою аналізує, що вона зробила правильно. Це і є бойовий досвід. Стверджувати, що можна повноцінно передати бойовий досвід у спілкуванні мабуть не зовсім вірно. Інакше було б достатньо почитати книжку, послухати «бувалого». Книжки, розповіді важлива складова, це чужий досвід. Але іноді, нажаль, людина повинна наступити на свої «граблі». Тоді вона розуміє, що так робити не можна. В ДШВ велика кількість військовослужбовців які пройшли горнило боїв,«понюхали пороху». Це наша перевага. Мабуть, досвід не можна передати, як мішок з речами.
Дуже часто ми говоримо про стандарти НАТО, про стандарти кращих армій світу. На Вашу думку, на якому ми шляху: правильному, чи неправильному, наскільки ці стандарти впроваджуються і що вони собою представляють ці стандарти?
Відверто, я вважаю, що в ЗМІ зловживають використовують словосполучення «стандарти НАТО». І часто люди, які його використовують, насправді не розуміють в чому ці стандарти полягають. Який стандарт для солдата Збройних сил США і для солдата Збройних сил України? Ці стандарти фактично однакові. Наш солдат біжить три кілометри, а американський - дві милі. Це майже одне і те саме. Наш солдат виконує стрільби по певній кількості мішеней на певній дальності. Американський солдат - так само. Інші умови вправ стрільб, вони, можливо, собі розробили, але він все одно солдат повинен вміти стріляти і попадати в мішень. І наш, і американський солдат має знати де північ, а де південь, солдат повинен орієнтуватись на місцевості, вміти встановити і зняти міну. Солдати різних країн повинні вміти одне і те саме.
У нас чомусь думають, що це якісь «космічні» стандарти. На рівні підготовки солдата, сержанта стандарти прості. Ми їх впроваджуємо, ми на правильному шляху.
Що стосується підготовки штабів, то насправді наші підходи до планування бою (операції) багато в чому співпадають з підходами країн - партнерів. Але й в країнах НАТО не дотримуються єдиного стандарту по багатьом питанням. Планування по MDMP чи OPP…
Тобто, є різниця в формі, але суть лишається одна і та сама?
Абсолютно. Яка суть підготовки солдата? Він повинен швидко бігати, далеко бігати, бути сильним, влучно стріляти, вміти копати і так далі. Набір навичок. Це стосується і американського солдата, і українського солдата. Суть та сама.
Тому частіше потрібно згадувати слова Тараса Шевченка: «Чужого навчайтесь, але й свого не цурайтесь». Головні «стандарти» над якими потрібно працювати – це порядок забезпечення!Хоча з цих питань навіть у радників не має одностайності.Харчування, екіпіровка – можемо пишатись досягненнями. Озброєння та військова техніка, інфраструктура тощо – роботи, не початий край.
Зараз в розмовах Житомир іноді називають столицею українського десанту. На вашу думку, чи відповідає ця фраза дійсності?
Мабуть, люди мають рацію, коли так говорять. Бо тут знаходиться і Командування, і бригада, і навчальний центр. Та й ряд інших військових частин, які входять до складу Десантно-штурмових військ. Тому, мабуть, слушно сказано.
Запитував Євгеній Герасимчук
Відповідав генерал-лейтенант Збройних сил України Євген Мойсюк
Фотографувала та знімала Тетяна Соболь
