Зовсім різні люди, з різними професіями, поглядами й інтересами, але їх об’єднує спільне - волонтерство, іншими словами небайдужість до того, що відбувається навколо.
Напередодні всесвітнього Дня волонтера ми запитали, що мотивує житомирських волонтерів, які роками допомагають українським військовослужбовцям або малозабезпеченим родинами.
Олександр Таргонський із перших днів російсько-української війни регулярно їздить на передову.
«Одна дуже близька мені людина, яка пішла потім іншою дорогою, сказала мені, що я колекціонер нагород, тому я ще не всі нагороди сколекціонував. А я взагалі колекціонер по своїй суті, ось збираю нагороди, а коли зберу всі, можливо, перестану (сміється). А якщо серйозно, я офіцер у відставці, пенсія у мене непогана. Чим мені займатися? Потрібно батьківщині допомагати. Також я поляк по національності, у нас так заведено, коли батьківщина у небезпеці, то її потрібно захищати. А як ще захищати, якщо бронежилет і каску мені вже важко носити, тому захищаємо таким чином. Вже років два я вожу тільки будівельні матеріали: кабель, плівку, цвяхи, скоби, лопати. Ми їздимо тільки на «нуль», тільки на «передок». А «передок» постійно, то там щось повалилося, то там обстріляли, то там щось порвали, то там щось зруйнувати, тому в основному зараз возимо будматеріал», - відповідає Олександр Таргонський.
Волонтер каже, що настрої у військових не змінилися - лише захищати батьківщину.
«Те, що зараз відбувається на фронті, мені важко характеризувати, тому що здається крайній раз ми були у такому місці, де не повинні обстріляти, але частина того, що ми привезли, потрапило під обстріл. Людина, завдяки якій, фактично, ми живі, зараз в госпіталі з пораненням, з контузією. Розгорталися в 95-тці, весь час під обстрілами, весь час гуділо, весь час бахало», - каже волонтер.
Натомість, якщо порівнювати з 2014-2015 роками, значно зменшилася кількість охочих допомагати.
«В крайню поїздку, наприклад, я приїхав чотири дні тому, у нас було велике замовлення на медикаменти для 95-ї бригади та 148-го артилерійського дивізіону - це теж наш житомирський, і скільки я не публікував, що наші житомиряни, допоможіть нашим житомирянам, а відзивалися одиниці. Мене у сім’ї виховували так, що потрібно захищати ту землю, де поховані твої пращури, в даній ситуації мої пращури поховані на українській землі й тому я таким чином її захищаю та отримую задоволення», - додає Олександр Таргонський.
Про свою мотивацію розповідає військова волонтерка Юлія Толмачова.
«Після поранення я дала собі слово, що я ніколи не повернусь. Але я давала обіцянку 10 серпня 2014 року, коли військова колона, в якій я їхала з Лутугине з 30-ю бригадою і потрапила під обстріл, під гради й розбили нашу колону. 24-та бригада їхала на зустріч, не могла проїхати й там був важко поранений хлопчина. Ми його затягнули туди, де ми ховалися, у гараж. Молодий лейтенант Юра Доманський, йому було 23 роки, ми бачили, що він помирає, у нього був шматок міни у шиї й він дуже просив, щоб я дала обіцянку. Не знаю чому, адже я з ним не знайома була, це ми перший раз побачились, ми його просто витягнули пораненого, затягнули в гараж і він просив, щоб я дала слово, що приїду зустрічати перемогу у Львів з 24-ою бригадою. Я сказала: так, я приїду обов'язково, а він взяв мене за руку і сказав: Юлю, я дуже прошу, не кидай хлопців, допомагай їм. Я відповіла, що буду допомагати й мені постійно його очі мерехтять, коли я сама собі кажу, що я більше не буду цього робити. У мене бувають депресії, істерики й такий стан, коли хочеться сказати: все, я більше не поїду, але я не можу. Коли зараз після ковіду я вже думала також, що до Нового року я не поїду після лікарні, тому що дуже важко перенесла це все, і мені дзвонять добровольці з Широкине і кажуть: Юлю, ми підготували тобі кімнату, приїдь, будь ласка, на реабілітацію на Азовське море, нам нічого не треба вести, але приїдь. Така мотивація йде, і як можна сказати, що ні, я не поїду?», - відповідає Юлія Толмачова.
Вже кілька років Юлія закуповує та возить військовим квадрокоптери, які допомагають відстежувати позиції противника.
«Вже весь світ визнав, що війна на Донбасі - це війна квадрокоптерів останній два роки. І я вже три з половиною років вожу квадрокоптери. Я вже навчилася і літати, і працювати з ними, за цей час я привезла 85 квадрокоптерів. Допомагають одні й ті ж люди, Житомир майже пасивний, байдужий і тут можна перерахувати по пальцях, хто допомагає», - ділиться волонтерка.
Леся Морозова почала займатися волонтерством ще у 90-ті. Добру справу не залишила й до сьогодні допомагає лікарням, закладам соціальної сфери, малозабезпеченим сім’ям, людям з інвалідністю.
«Не можу сказати, що це задоволення, це стиль мого життя, я 15 років живу у цьому й у мене немає вихідних, у мене немає відпустки, тому що я у телефонному режимі або навіть лежачи з ковідом все одно видавала для лікарень і туалети, і ліжка, і медицину. Ту, яку я могла в телефонному режимі, дівчата відкривали й видавали це все. Якщо в людини в голові, в серці закладено те, що я повинна комусь щось дати й допомогти - так, це волонтерство, від цього не можна отримати задоволення, від цього не можна отримати насолоду, цим можна просто жити. Ось коли ти живеш цим, тоді це дійсно від душі та серця. Коли з 2014 року у нас почалися проблеми на Сході, було набагато більше людей, які хотіли допомогти. Сьогодні люди втомилися допомагати, втомилися. Але є, я так думаю, щоб не образити когось, на мою спостережливість, 40% житомирян - це ті люди, які усе одно допомагають бідному, пенсіонеру, військовому. Просто різні люди у різних напрямках допомагають», - вважає волонтерка Леся Морозова.
Інформацію про те, чим наразі кожен з нас може допомогти українським військом, діткам з прифронтової зони або малозабезпеченим сім’ям, можна знайти на сторінках волонтерів.
У 2019 році житомирські волонтерки показували свої «робочі місця» і розповідали як це – допомагати людям. Фоторепортаж
Марія Чумальчук, журналіст Житомир.info
