“Коли дитина народжується, вона має вміти розмовляти, читати і писати? Якщо людину, як біологічний вид, не навчати та не соціалізувати, то буде, по суті, “Мауглі”. Так само і з котами”, - вважає житомирянка Наталія Зубарєва, яка першою в Україні соціалізувала кота. У листопаді 2021 року 37-річна жінка з котом Міккі потрапила до “Книги рекордів України” у категорії “Унікальні тварини”. Про це, а також про хейт, плітки та незручні питання розповіла власниця унікального кота під час прогулянки, на яку запросила й мене, фотокореспондентку Житомир.info.
Ця зустріч тривала кілька годин на різних локаціях Житомира. Ми прогулялися містом, посиділи у кав'ярні та сходили до магазину.
Від “Жовтня” до Михайлівської
Підійшовши до місця зустрічі, я побачила Наталію не лише у компанії кота, але і у компанії охочих пофотографуватися містян. Вони просили дозволу погладити кота, тож наша розмова розпочалася з питань про те, як воно - гуляти з котом у візку, про шанувальників і хейтерів. Жінка розповіла, що навіть спеціально створила аккаунт у Instagram, де публікує світлини з життя Міккі.
Чи просять потримати на руках або купити кота?
Купити - ні. Але дуже часто просять сфотографуватися, на руках потримати, погладити. Я не проти, але на руки даю вибірково.
Як вас сприймають оточуючі? Чи доводиться стикатися з хейтом?
Як артист і режисер я не дуже зважаю на хейт. Нехай там публіка говорить. Але все ж, переживаю за безпеку і не люблю, коли розпускають плітки. Конфліктну ситуацію створює те, що я до нього ставлюся, як до дитини трьох-п'яти років. Я ставлюся як педагог, як людина і як жінка, яка має багато материнського інстинкту. Мене все цікавить як дослідника. Я вивчаю психологію, педагогіку, пишу статті в польські журнали. Після встановлення рекорду України сприйняття стало кращим. Люди побачили сюжети, що у мене є сім’я – все добре. До рекорду було важко: казали погані слова, нецензурна лексика була не в рідкість. У мене у самої був стрес. Хотілося припинити гуляти з котом. Але я зрозуміла, що ще важче без таких прогулянок: вони як наркотик, але позитивний. Я виробила свою стратегію: для кожної людини я подаю той образ, який вона готова сприйняти. Намагаюся пом'якшити епатаж і допомогти людям зрозуміти. Якщо йдуть суворі люди, я теж не усміхаюся, іду, як панна. Якщо люди сміються - я сміюся разом з ними. Якщо хтось хоче побачити у коті дитину - я кажу, мовляв, так, це дитина. Хто хоче бачити клоунаду - тому допомагаю побачити її. І людям приємно, і мені.
Пам’ятаю, ходили чутки, що ви втратили дитину і тому почали возити кота у візочку…
Знаєте, бувало люди питали тремтячим голосом: “А як звати вашого синочка?” Я одразу не розуміла, тому відповідала: “Ви що не бачите, що це кіт?” Потім мені навіть дзвонили знайомі з інших міст, бо переживали, що в мене загинула дитина. Хтось пустив чутки, що у мене загинула дитина, а я збожеволіла.
На каву з котом
Трішки прогулявшись ми встигли зробити дуже багато фото з Міккі, поспілкуватися з місцевими безпритульними песиками та замерзнути, тож вирішили зупинитися на Михайлівській, щоб зігрітися та поговорити у кав'ярні. Тут Міккі та його хазяйку добре знають, тож зустрічають усмішками. Перед тим, як замовити каву собі, Наталія дала коту кілька смаколиків та налила води. Свою каву вона дала понюхати Міккі, попередньо озвучивши, що це її кава і вона буде її пити.
Увесь шлях ви періодично “переговорювалася” з Міккі сумішшю української та польської мов, відповідали на кожне його нявчання. Це теж частина соціалізації?
Коту постійно треба все пояснювати. Розмовляю з ним польською. Бо коли розмовляла з ним українською, люди думали, що я розмовляю сама з собою. У нас не прийнято розмовляти з тваринами. Особливо на вулиці (сміється). Я ж йому все пояснюю, як педагог. І насправді все діє. Звичайно, логічної суті слів, особливо абстрактних, кіт не розуміє. Хоча … (сміється) деякі люди теж не завжди розуміють. Проте, подача слів, інтонація, емоції - це все кіт розуміє. З ним постійно треба спілкуватися та говорити.
Ви розповідали, що у вас все добре в особистому житті - є чоловік і донька. Чи не хотілося б вам народити ще одну дитину?
Я не за кількість, а за якість. Так як у мене великі амбіції, я багато чого хочу досягнути сама, хочу, щоб досягнула й моя донька. Зараз їй 14 років. Перші роки її життя у нас не було ні котів, ні собак. Ми займалися тільки розвитком дитини. Я за ранній розвиток дитини, тож ми займалися за методикою Монтессорі (методика виховання, в основі якої лежить свобода, самостійність дитини та підлаштування навчання під її індивідуальні потреби, - авт.). Я, моя мама, сестра, бабусі кинули всі сили на Аніту (донька) і зараз ми отримуємо чудові результати: призові місця у мовних олімпіадах, гра на саксофоні, гімнастика, степаеробіка, міжнародні конкурси, концерти та виступи. Вона має багато захоплень. Можливо, я і не побудувала собі таку кар’єру, яку хотіла, проте я в першу чергу мама, тому всі сили витратила, щоб виховати доньку. Я дуже люблю дітей, але я розумію, що в умовах сучасного світу я не зможу народити й виховати ще одну дитину.
Чи можна сказати, що Міккі - ваша котяча дитина?
Ні. Котяча дитина звучить смішно. Я людина психічно здорова і розумію, що це кіт. Дай вам зараз якусь гарну плюшеву собачку чи ведмедика, чи “ляльку-реборна” і у вас, як у жінки, інстинктивно почнуть вироблятися гормони. По суті - це крутий спосіб зняття стресу. От приходжу з роботи, стрес. Що робити? Вдягаю Міккі і поїхали гуляти. Звісно, виробляються гормони, відновлюються сили, знімається стрес. Це може допомогти реалізувати материнський інстинкт.
Наскільки це комфортно для самої тварини? Чи має бути це тварина з певним темпераментом?
Не можна всіх міряти однією міркою. Що в людському, що у тваринному світі. У якогось кота може бути ліміт стресу і, навіть, статися розрив серця. А мій кіт, наприклад, цікавиться роботою екскаватора на прогулянці. Подивився, втратив інтерес і ми пішли далі. Міккі товаришує з великими собаками, наприклад, з відомим у місті сенбернаром, вуличним псом-охоронцем Михайлівської.
Міккі - єдина ваша тварина?
Окрім Міккі, у мене ще є три коти - Кіччі, Мурчиня та Мурч. У чоловіка - собака (японський хін), а у доньки – два щурики.
Як у вас з’явився Міккі, і як ви розпочали спільні прогулянки?
Я просто йшла по Скорульського і почула, що кричить кошеня. А оскільки я музикант, то мені були дивні обертона в тому нявчанні. Я підійшла, він перестав, подивився на мене, потягнувся і знову почав кричати. От, як ніби артист. Я взяла його, посадила на лікоть і ми так і пішли додому. Він просто сидів гордо і дивився вперед, поки ми йшли. Йому було десь місяць. Перші пів року я навіть подумати не могла, що братиму кота з собою на прогулянки чи возитиму у візочку. Але мені стало сумно. Я зранку бігала, робила зарядку. Чоловік ще спить, у доньки власний спорт. Я подумала, а чого кіт буде сидіти вдома, і вирішила кота посадити у візочок, який залишився після доньки і взяти з собою. Тоді я його садила на повідець.
Чи прив’язуєте ви кота у візочку зараз?
Ні. Коли тільки починала з ним гуляти, то прив’язувала. Це мій перший кіт. Я взагалі далека від дресури. Я сама педагог і тому подумала: я знаю педагогіку, методи виховання, методи виховання та зняття стресу, то для чого вигадувати велосипед. Тож перед вами, так би мовити “експеримент” педагогічних досліджень (сміється). Під час моїх уроків діти ж не вскакують і не розбігаються, звісно, якщо це не флешмоб. Я раптом зрозуміла, що якщо діяти педагогічними методами, то все прогнозовано. Я точно знаю, коли він може вискочити: коли він засидівся, тож коли я це бачу, то даю йому можливість іти самостійно. Він любить гуляти по Михайлівській. Навіть, якщо він іде попереду візочка, він чекає на мене. Я його розумію і він мене теж. Він вухом поворушить, і я знаю, що він хоче. І він мене знає, він уловлює мій настрій.
Люди часто у коментарях під вашими фото питають, чи ви кота чимось “накачуєте”, щоб він сидів у візочку.
Так, мене теж таке питають. А іноді навіть питають, що я курю, а що він п’є (сміється). Я навіть подзвонила своєму ветеринару і запитала, чи теоретично є такі препарати, які б змусили кота спокійно сидіти в колясці. Він сказав, що таких препаратів немає, є антистресові та седативні препарати, від них кіт куняє, стає в’ялим. Але ці препарати мають побічні ефекти. Наприклад, Міккі у будь-яку хвилину можна вийняти з візочка, і він побіжить, вдарить лапою, якщо йому щось не до вподоби. Кіт “під чимось” ніколи не буде виражати свою активну позицію.Тому це легко перевірити. До того ж, у кота нормальні зіниці, вушка. Коли йому щось не подобається, він показує характер: може показати зуби, нявкнути, вдарити лапкою або прикусити. У нього немає агресії, але терпіти те, що йому не подобається, він не буде.
Тобто його поведінка - це його виховання та темперамент?
Так, це і виховання, і його інтелект. Знаєте, як то кажуть, потрібно 10% таланту і 90% праці. Я просто розвинула його талант. Коти зазвичай інтроверти, їм потрібен замкнений простір, мало людей. Я побачила, що мій кіт, як артист. Я побачила у нього душу, як у самої себе. Він екстраверт, його цікавлять люди, інші тварини. Я побачила його інтерес до навколишнього світу. Коли у мене немає часу з ним погуляти і він довго сидить без прогулянок, він починає шукати можливість погуляти як тільки відкриваються двері.
Із моїх чотирьох котів їздять у візочку лише троє. Це виховання, постійне тренування. В тих котах є напруженість: десь машина проїхала - напруга. Хтось крикнув - теж. Тому і я з ними перебуваю у постійній напрузі, вони як малі діти, потрібна постійна увага. А от зараз з Міккі я спокійно з вами можу розмовляти, він поводиться добре. Йому вже психологічно п’ять років, він може сам існувати без мене. Я можу відійти, залишивши його на когось зі знайомих, і бути спокійною. Він знає кілька команд. Кажу “сидіти”, він буде сидіти.
Чи досліджували ви видо-типові риси поведінки котів?
Ні. Це був соціально-педагогічний експеримент із виховання кота. З виховання непритаманних рис. Коли дитина народжується, вона не вміє розмовляти, читати і писати. Як біологічний вид людина, якщо її не навчати, не соціалізувати, вона буде “Мауглі”. Так само і з котами. Звісно, що не кожного кота так можна виховати. Міккі унікальний, проте виховання теж важливе. Я вважаю, що моє виховання Міккі - це новий підхід до спілкування з котом, нова методика. Я працюю над книгою. Вона не тільки про мого кота. Я б хотіла, щоб це колись стало звичайною виховною системою для котів, щоб люди могли гуляти зі своїми котами у візочках.
З котом за покупками
Після кав'ярні власниця Міккі згадала, що їй потрібно дещо купити у магазині, тож ми вирішили разом сходити у торговельний центр. Жінка почала одягати кота у шапочку та комбінезон. Міккі нічого не мав проти такого одягання, терпляче чекав, поки власниця одягне його та витягне з шапочки вушка. Тож мене зацікавило питання про одяг. Під час прогулянки торговельним центром ми заходили у різні відділи, проте найбільше коту подобався магазинчик зоотоварів - Міккі почав специфічно понявкувати, на що його власниця сказала, що він знає, що тут йому неодмінно щось смачненьке куплять.
А вам не кажуть, що котів одягати не бажано, що це знущання?
Наприклад, я як власниця тварини стикалася з тим, що коли після стерелізації вдягали на кота попону, він впадав у депресію, втрачав апетит і переставав ходити в туалет. Ветеринар сказав, що такі випадки не рідкість і вирішив проблему дуже швидко - просто зняв попону. Міккі 5,5 років. Важить він 8 кілограмів 200 грамів. В одязі він їздить близько п’яти років і точно можу сказати, що депресії від одягу у нього немає, апетит і “стул” добрий. Вдома він живе абсолютно без одягу, я вдягаю його тільки на вулицю. Міккі точно знає, що коли я його вдягаю на прогулянку, він не пручається. Але якщо я просто приміряю на нього одяг, він може і відмахнутися, і лягти на підлогу на знак протесту.
Одяг - це поняття практичного характеру. Влітку, в теплу погоду на Міккі чисто символічна футболочка чи бавовняна маєчка. Це як трішки стримуючий фактор для кота і психологічно йому комфортно, він ніби як у будиночку. А от коли дощ чи мороз, то небезпечно коли його шкіра намокає, вона холоне. Тому я, як дбайлива хазяйка, продумую, де його прикрити, а де його відкрити. Коти так само як і люди, хворіють, і на запалення легенів, і на цистити, і на трахеїти. Звісно, якщо кіт живе на вулиці - він пристосувався, загартувався і йому вже нічого нестрашно. А так як мій кіт живе вдома, в теплі, на подушках, то зміна температури для нього може бути шкідливою. Тому це не зовсім елемент театральності, у цьому одязі для кота є практичні функції.
Тобто, на вашу думку, у вашого кота нормальне життя?
Що є нормальним для сучасного кота і що є знущання? Жити на смітнику чи в підвалі, їсти недоїдки, весь час народжувати і рано помирати? Чи жити у теплі, мати смачні харчі, взимку одягати теплий одяг? Все залежить від ситуації. Я чітко дотримуюся, що не може бути фізичного знущання, болю. А коли кіт задоволений сидить в шубі і дивиться з візочка на вулицю - це не є знущання. Я просто його до цього привчила. Якщо дитину не брати на концерти класичної музики, чи буде вона знати, що таке класична музика? Звісно, ні. Мене з трьох років брали на концерти симфонічного оркестру. Це було знущання наді мною? (сміється). Я привчила кота їздити у візочку, щоб гуляти разом. Так, це нав’язано мною, але у рамках добра, любові, гарного ставлення. Я підбираю йому правильне харчування, постійно відвідуємо ветеринара. Якщо чесно, він живе, як король.
Де ви берете одяг?
Переважно у дитячих магазинах купуємо. У якийсь момент, на початку, я перевищила межу дозволеного і міряла одяг на кота в магазині. Звісно, я потім його купувала. Але покупцям це було неприємно. Тож зараз я такого не роблю. Всі розміри кота я знаю, вибираю і купую без примірки. Ми ще ніколи не повертали цей одяг. Якщо мене питають, що подарувати - я кажу, що розмір у Міккі як 9-12 місяців, хлопчик. Сорочечки 74-80, бодіки - 84-92 і все (сміється).
Чи надягаєте ви на Міккі памперс?
Ні, він ходить в туалет по команді. Зазвичай перед прогулянкою. Але іноді він прикидається, що йде в туалет, трясе хвостом і вдає, що всі справи зробив.
Чи вільно вас із Міккі пускають у магазини, кав'ярні?
Так, я ходжу з Міккі і у магазини, і у кав'ярні. Був одного разу випадок, роки чотири тому, що не пустили, проте потім зрозуміли, що він не вистрибне з візочка і не нашкодить, і почали пускати. Проте просять прикривати візочок, щоб покупці не звертали увагу, бо люди замість того, щоб купувати, ходять і дивляться на кота. Ми часто гуляємо в «Глобалі», їмо піцу у піцеріях, ходимо у кав'ярні на Михайлівській.
Вас часто можна побачити на прогулянці з котом у Житомирі. Чи їздили ви з Міккі у інші міста чи країни?
Він ще ніколи не виїжджав за межі Житомира. У нашому суспільстві потрібно мати “папірець”. Тому я і вирішила податися на рекорд України. Коли буває підходять люди і голосно “шепчуть” у спину: “Божевільна!”, “Чайлдфрі”, я просто кажу їм: “25 листопада, рекорд України, перший соціалізований кіт”. Цей папірець захищає, щоб ніхто мене не скривдив, не подумав, що я божевільна. Тепер у нас є документ. Кіт-рекордсмен, а я – не божевільна. Тому тепер ми можемо поїхати за межі Житомира. У планах – поїздки до Києва і до Польщі.
Анна Максимова, фотокореспондентка Житомир.info
