Володимиру Огороднику та Вячеславу Шапіренко по 29 років. Вони обоє випускники автодорожнього технікуму. Після навчання хлопці пішли служити у Національну гвардію. Прослужили вісім років за контрактом, а по завершенню контракту у 2020 році вони звільнилися і вирішили здійснити свою мрію – побачити світ і стати далекобійниками. Після року навчання, здачі екзаменів у 2021 році вони почали працювати на омріяній роботі. Від’їздили кілька каденцій по три місяці, побачили майже всю Європу, отримували велику зарплату. Одного ранку їм подзвонили рідні з України і сказали, що почалася війна. Володимир та В'ячеслав прийняли рішення повертатися додому, захищати Україну.
Яким було ваше 24 лютого? Як ви дізналися про початок повномасштабної війни?
Володимир: 24 лютого подзвонила дружина і сказала “Вова, почалася війна”. Я був у Голландії. Подзвонив Славку: “Почалася війна, треба їхати додому”. Подзвонив до депозитора на фірму, сказав що війна і я маю їхати додому. За добу приїхав до Польщі. Поки їхав – навіть правила порушував. Весь час слухав новини, наверталися сльози на очі.
Славко: А я якраз приїхав на базу, мав здавати автомобіль і їхати додому, а мені зранку подзвонив Вова, подзвонила моя дружина і сказали, що почалася війна. Я чекав добу у Польщі на Вову і ми разом почали повертатися в Україну.
Яким було повернення в Україну?
В.: Коли ми поверталися, була ніч, темно. Ми переходили кордон, і втрьох (з нами повертався ще один наш друг) йшли з сумками близько 10 кілометрів. Десь о третій ночі нас підвезли волонтери до Львова. Нічого не працювало. Зали на вокзалі були забиті, багато людей, ночувати не було де, як їхати далі, було невідомо. Коли їхали, я кажу “Славік, а ти розумієш, що це може бути наша остання поїздка? Він такий “Да!”
С.: А пам’ятаєш, як ми йшли від кордону, і нас люди нагодували? (авт. - всміхається) Йдемо, нас кличуть:
- Хлопці, ви повертаєтеся?
- Так.
- На війну?
- Так.
- Не боїтеся?
- Ні!
- То нате вам бутербродів!
Нагодували й ми далі пішли. З України їхало дуже багато людей. А нас лише пару чоловік поверталося. Йшли пішки, бо таксисти за 3 кілометри брали 300-400 грн з людини. На вокзалі у Львові вдалося сісти у потяг до Бердичева. Там була дуже класна провідниця – вона нам сказала, що перевірить, чи ми не диверсанти, і якщо взнає, що щось не так, то приріже нас вночі сама. Цікава була дорога (авт.– сміється). Коли зійшли з потяга, за нами приїхала Вовина дружина, забрала нас. Ми були у шоці – блокпости, питання. Було жорстко, і не вірилося, що це в нашій країні.
Чому ви прийняли рішення повернутися на Батьківщину під час війни?
В.: Ми давали військову присягу захищати Україну.
С.: Напали на нас. Ми ж ні на кого не нападали. Хто нас буде захищати, як не ми самі себе. Ми маємо захищати свої сім’ї, своїх жінок. Хочеться, щоб наші діти жили у мирній країні, а не ховалися від звуків сирен та боялися ракет.
В.: Україна ж така красива! Я сам з села. У мене там така краса! Річки, ставки. Я їздив і в Австрію, і в Германію, там ідеально, красиво. Але в нас все таке рідне. Тут я проводив дитинство, а хтось прийшов забирати наші території. Як таке може бути?
Що кажуть ваші рідні про ваш вчинок? Все ж ви могли залишитися у Європі, перевезти туди своїх дружин, родини.
С.: Зараз вони раді. Пишаються. Хоча коли ми були в Європі, то казали “Може, не їдь?” Але як не їхати, якщо таке трапилося? як потім людям в очі дивитися?
В.: Моя мама і теща теж спочатку просили, щоб я не їхав, плакали. Але вони мене знають. Мама за кілька годин подзвонила і каже “Вова, знаю що ти мене не послухаєш і поїдеш, тож бережи себе”
Після повернення ви одразу приступили до виконання службових обов'язків? Куди поїхали?
В.: Після важкої дороги ми переночували одну ніч вдома і на ранок поїхали в частину. Це був четвертий день повномасштабної війни. Потім були підготовка, комплектування, бойові виїзди. Нас розділили і ми обоє стали командирами відділень. Спочатку були у напрямку Білорусі, а потім поїхали під Київ на зачистку.
С.: Коли були біля кордону, то мій підрозділ збив вертольота. Спочатку ми не знали навіть, що збили, думали, просто підбили. А коли вигнали їх звідти, то знайшли гелікоптер з дірками в корпусі від автоматної черги.
В.: Коли ці нелюди хотіли брати Київ в кільце, то нас відправили туди на допомогу Збройним силам розірвати це кільце. Кілька діб гасила артилерія, а наші хлопці зачищали ці райони. Були дуже різні ситуації.
Коли ви "зачищали" території, як вас зустрічали люди?
В.: Ми заїхали в село після них, настала тиша, і люди хто ставав на коліна, хто піднімав руки, хто просто втікав. Люди не знали ще, хто то заходить. Ми почали махати, казати "Не бійтеся, ми свої, ми з України". Бабусі почали запрошувати на борщ. Одна бабуся ледь біжить, кричить "Ніна, я поставила картоплю варити, нарізай салат". І ми вже там плакали. Аж серце стискалося. Вони в сльозах нас обіймають, цілують. Ми вже і у своїх сльозах, і у їх сльозах.
Не питатиму, чи було страшно. Розумію, що страшно усім, не бояться тільки дурні. Але як вдавалося опановувати свій емоційний стан, коли ти розумієш, що може трапитися будь-що?
С.: Я не розумів, чи боюся, чи ні. Я про це навіть не думав. Пізніше з’явилися погані думки “а раптом…”, “а може…”. Проте такі думки потрібно одразу відкидати.
В.: А я, напевно, дурень, бо я не боявся. Страху не було. Було обурення, ненависть до ворогів, був адреналін. Біла злість.
С.: Так, от чого, а злості було дуже багато. Та в такий час її треба дуже правильно направляти.
Зараз у коментарях з’являться ті, хто скажуть “Вони повернулися, бо тут військовим гарно платять”. Чи були гроші, які зараз отримують військові, для вас аргументом для повернення?
В.: Ні, ми навіть не знали про те, що щось платитимуть.
С.: Річ у тому, що там ми заробляли значно більше.
В.: Так, якби ми залишилися там, то вже за цей час мали б і квартири, і машини. До речі, коли ми вже повернулися і служили, через деякий час нам зі Славком на карту прийшло по 7 тисяч гривень, і ми дуже здивувалися та не розуміли за що.
Як ви себе розвантажуєте психологічно?
В.: Коли є вільна година – дві, то ми просимо дозволу пограти у футбол. Ми погуляємо у футбол, втомимося ще більше, поб’ємо коліна. Але ж такі щасливі. Це вже якось так легше робить.
Усі ми наближаємо перемогу, як можемо. Як ви уявляєте себе у вільній Україні після перемоги?
С.: Світ несправедливий зовсім. Шлях до перемоги дається нам кров'ю наших воїнів. Ми маємо перемогти, заради тих хлопців, яких вже немає, заради наших людей, дітей, жінок. Я навіть не думав поки ще про те, що робитиму після перемоги. Думаю, ми відсвяткуємо перемогу, поїдемо відпрацюємо контракт на фірмі.
В.: Мрію, що потім і в Житомирі з'явиться робота, і моя родина не сидітиме без мене по 3-4 місяці. Скучаю за селом. Україна дуже гарна і хочемо жити тут.
Зараз, з призми пережитого, ви б змінили свій вчинок?
Ні!, - одноголосно кажуть хлопці
Після інтерв'ю хлопці не під запис розповідають, як вперше приймали бій, як тряслась земля, про людей та тварин на війні, показують фотографії знищеної техніки, ракети, зруйновані українські будинки. Прошу дозволу показати кілька фотографій читачам. Хлопці погоджуються і скидають десяток фото. Подивитися зроблені захисниками фото можна у слайдері.
Анна Максимова, фотокореспондентка Житомир.info
