Йому лише 21 рік, а на його рахунку вже сотня врятованих життів. Старший бойовий парамедик Даніїл воює з 2019 року. Нині хлопець знаходиться на реабілітації після поранення. Своєю історією він поділився з Житомир.info.
Бойовий медик завжди знаходиться на позиції – це перша людина, яка зупинить критичну кровотечу, витягне тебе і передасть медикам. Я захоплювався медициною. Є такий фільм «З міркувань совісті», я його подивився, можна сказати, став фанатиком. Пройшов канадський курс, нас там навчали американці та канадці. Вони навчили, два місяці підготовки й потім почав практикуватись у бойових діях: Донецька область, зона ООС.
Можете пригадати перший день повномасштабного вторгнення?
В перший день у нас одразу був сильний бій. Тоді у нас були вириті окопи, бо у Донецькій області все вирито було. Там не давали просуватися, і самі просунулися під Горлівку. А потім нас кинули на штурмові дії під Ізюм, штурмові дії набагато складніші, ніж окопна війна. На техніці звільняли село за селом.
Що для вас найскладніше під час евакуації пораненого ?
Я думаю, складніше всього, коли надав допомогу і ти його тягнеш. І не то, що важко його тягнуть, важко те, що тебе постійно криють артилерією.
Це мужня справа. Не можна своїх залишати, навіть, якщо він не був твоїм другом, він українець, ти повинен його витягти. А вони своїх – ні, скільки я там пробув, один раз бачив, щоб витягали, а так завжди покидають і тікають, нібито один одного не знали.
Мені коли страшно, коли віз пораненого дідуся, йому було років 60, а я у нього командир, я за званням старший, тому він спілкувався зі мною на «ви». Мені страшно, я його везу, можливо, не довезу. І я почав співати пісні, коли я співаю, я заспокоююсь. Йому смішно, а мені аж серце радіє.
Були такі моменти, які запам'ятаються на все життя?
Село Довгеньке, яке ми тримали. Ми його тримали 48 днів, було дуже тяжко, один чоловік стримував оборону проти 16-ти. Нас було набагато менше, але все вийшло. Це село у мене в серці, було дуже важко.
У вас було поранення, можете розповісти?
Це було під Довгеньким. Ми їхали з позиції, завезли людину і їхали назад. Поле крили артилерією. Снаряд влучив поруч з машиною, хлопці вибігли, а я не міг вилізти з машини, одягти турнікета навіть. Коли ти поранений, ти у стані шоку, бачив – кров з руки фонтаном йде, але думав, все нормально буде, і турнікет не одягав. Мені одягли турнікет, перев’язали голову, передали медикам, і там я почав «відходити». Мені дуже погано стало, почав задихатися. Дівчина Марія мене відкачала, завела серце, я дуже їй вдячний.
Ви рятуєте лише військових чи місцевих також?
І місцевих, і «сепарів» мотав, було діло. Я розумію, якщо буду так робити, можливо, хтось за мною буде повторювати. Сієш добре – добре тобі повернеться, я у це вірю. Вони плакали, чесно. Я у них запитав, чого вони сюди приїхали, вони відповіли: «Від нацистів звільнять, ну, Степан Бандера, у Львові». Я такий: «Вау, прикольно!».
З позитивного що запам'ятали ?
Ооо, банку Pepsi Cola. Не було води і нам передали банку Cola, а нас десять осіб, і ми пили по ковтку. Запам'ятав на все життя.
Чого завжди будуть потребувати військові і чим ми можемо їм допомогти?
Ми завжди скидаємося на автомобілі. У людей завжди питання: «Де машина, ми ж вам купили?». Автомобіль – він, як одноразові рукавиці: осколками січе і нереально на ньому їздити. Навіть достатньо, якщо у тебе є друг або знайомий, написати: «Привіт, дякую тобі». Воно реально впливає.
Скоріш за все, вам доходять посилки від волонтерів, зазвичай, у них кладуть малюнки від діток, смаколики. Що було найприємніше отримати?
(ред. Показує дитячий малюнок) Ось цей малюнок. Тоді було приємно, а з часом поклав його до військового квитка. Це мій маленький талісман. Навіть не знаю, хто передав. Можливо, дитина побачить це. Мені здається, з Києва. Я дуже вдячний.
Валерія Володіна, журналістка Житомир.info.
