24 лютого росія розпочала масштабне вторгнення в Україну. Однією з головних цілей окупанта була столиця України. Як зустрічала артилерія, знищували ворожі танки та про страх ворога вийти з окопу, Житомир.info розповіли житомирські десантники, які стримували наступ на Київ.
Олексій, кадровий офіцер ДШВ, пригадує, як давали відсіч попри те, що росіян було більше.
На третій день повномасштабної війни ми вирушили на виконання завдань в районі Макарова, виконували завдання під Києвом. Зустріли противника боями, можна сказати, що тоді це була нейтральна зона, але противника ми зустріли. Да, вони переважали, у них було озброєння, техніка. Але у нашого народу наче в ДНК, ми такі люди, які не можемо мовчати, не можемо дивитися, як з нашими сім’ями, дітьми, батьками роблять таке, що роблять вони.
Всі так говорили про «другу армію у світі», можете розповісти, як розвінчався цей міф?
Коли ми прийшли на їх позиції, то зрозуміли всю їх суть. Були окопи, і в цих окопах вони по всіх «нуждах», вони настільки боялися. Хоча у нас було багато людей мобілізованих на початку, більшість були в бойових діях, але були ті, хто вперше на війні. І ми їм показувати: ви боїтеся, а вони ще більше бояться, не виходять з цього окопу. Це просто починаючи від мінімального життя та побуту. Кожна людина має бути як людина, а вони не люди. Скажу, що у мене є близькі родичі в росії, я з ними перестав спілкуватися ще у 2014 році, вони стали для мене не рідними. Для мене рідною стала та людина, яка стоїть пліч-о-пліч і виконує завдання. Україна починається з кожного нас – це з сім’ї, близьких та всіх людей, які є в Україні.
Можете пригадати епізоди, які запам'ятаються на все життя?
У тому самому Макарові було місце, де противник зайняв позицію дуже вигідну. Але знайшлися у нас люди, які виявилися проворніші, розумніші. Окремими групами заходили до них в тил, стояли танки, БМП, вони сиділи в окопах. Стоїть на танку Т-90, а це такий добрий танк, то наші з РПГ як під башню дали нормально, так. Як сидів один на тому танку, так всередину і впав. Це такий один з прикладів, який може мотивувати особовий склад, люди не боялися, виконували завдання.
Що для вас означають десантно-штурмові війська?
Напевно, це – все. Я не уявляю іншу службу, крім десантно-штурмових військ. Знаєте, у кожній родині батьки думають, що буде син робити. Сказали, що по стопах батька піду і буду служити. Я сказав, що готовий служити лише у десантно-штурмових військах – або туди, або ніку. В механізовані не хотів, танкові не хотів, хоча у мене батько танкіст, і сам у танку їздив з дитинства. Але обрав небо, і мені сподобалося там, там класно.
На що чекати людям? Вiрити у військових та чекати перемогу ?
Якщо ми не будемо стояти до кінця, не будемо згуртовані, не будемо до кінця боротися за Україну, тоді вони будуть робити все, що хочуть. А нам треба обов'язково витримати та вистояти, якщо не витримаємо, тоді не буде України. А я впевнений, що ми це зробимо. Жодного клаптика не віддамо, перемога обов'язково за нами.
Юрій, старший сержант ДШВ, вже близько десяти років на службі. У лютому його відправили стримувати наступ на Київ.
Чесно вам сказати, я думав, що вже не повернуся, коли їхав на Київ, бо таке почалося. Взагалі, коли вранці встав, не міг повірити, що таке сталося. Не думав, що путін нападе, думав, він так грається м’язами перед Заходом.
Чого думали, що не повернетеся, через те, що їх більше?
Вони там розпіарені, думав, що вони дійсно «друга армія» у світі. Там не все так страшно, як розказували. Вони просто думали, як їх пропаганда завірила, що тут будуть зустрічати з квітами, короваями, хлібом, а тут їх зустрічала артилерія.
Мене поставили навідником на гармату Д-30 і у складі взводу, під нашим командиром ми вирушили на Київ. 25 лютого, в обід, ми виїхали, на вечір приїхали під Київ, вже було чутно вибухи.
Чи був якийсь момент під час бою, який запам'ятався?
Був такий момент. Стояли за 10 км від Стоянки, йшла колона різної техніки: танки, БМП, вантажівки. Працювали по цих вантажівках, доволі успішно. Підвозили боєприпаси, прозвучала команда, ворожий танк виїхав на наші позиції, на піхоту, так вийшло, що лише я був та номер обслуги. І ми двоє працювали на гарматі, хоча в гармати розрахунок п'ять осіб. І ще непогано їх ганяли.
У нас все краще виходило, ніж у них. У них не прицільна артилерія. Теж був випадок: ми почали бити з трьох гармат, і їх артилерія недалеко стояла. Вони приблизно вирахували, де ми, але їх снаряди за 3 кілометри від нас падали. У них як анархія: щось почули, у той бік влупили, а куди поцілили – чи у цивільний сектор, чи у військовий – їм немає різниці куди стріляти, аби жах наводити на населення.
Вони взагалі не професійно працюють. У них немає мотивації, за гроші воюють, а ми за свою батьківщину, за свої сім’ї.
Запитувала Валерія Володіна
Відповідали кадровий офіцер Олексій та старший сержант Юрій
Знімав Микола Сорока
(публікація інтерв’ю погоджена з Командуванням ДШВ)
