"Я нікуди не поїду. ТАМ я нікому не потрібна",- ці мамині слова я чула відлунням від інших кожного дня по кілька десятків разів протягомкінця лютого і всього березня 2022. Абстрактне "ТАМ" стосувалося будь-якого куточка планети, віддаленого від дому кілометрів на 10.
Людям старшого віку складно залишити все і почати своє життя з початку у новому місці.
Якби ми жили не у тиловому Житомирі, така проста фраза "Там я нікому не потрібна" могла б вартувати життя цілої родини. Моєї родини.
Саме через страх починати все спочатку та відчуття власної непотрібності досі у сірих і прифронтових регіонах залишається велика кількість людей старшого віку.
Один зі способів допомогти їм - ділитися досвідом людей, які наважилися переступити через страх та почати нове життя.
Нове життя у Житомирі. Як ВПО стають житомирянами
За статистикою Департаменту соціальної політики Житомирської міської ради, з березня 2022 до початку червня 2023 року у місто Житомир приїхало 13164 внутрішньо переміщених особи. З них - 7587 жінок, з яких 1642 жінки вікової категорії 55+. Залишилося у Житомирі 10704 ВПО, з них - 6142 жінок, з яких 1355 жінок віком старше 55 років.
Першим кроком для ВПО у Житомирі є "Прозорий офіс". Тут людей зустрічають працівники Департаменту соціальної політики.
"У Житомирі зараз проживає майже 11 тисячвнутрішньо переміщених людей, з них жінок старше 55 років 1355.
Ми розуміємо, що старшим людям, зокрема, жінкам, достатньо важко покинути своє рідне місце, свою домівку, свій будиночок, свій город. Людям, які приїжджають, складно орієнтуватися в новому місті, прилаштуватися до нових умов життя. Тому, коли вони до нас приходять, ми намагаємося їх швидко обслужити, визначити їм статус внутрішньо переміщеної особи.
Якщо люди прибули з районів, де проводяться активні бойові дії, ми призначаємо їм державну допомогу. Це 2 тисячі гривень щомісячно. Якщо людина має інвалідність, це 3 тисячі гривень.
Якщо переселенці - літні або мають перелік складних хвороб, вони так само, як і житомиряни, можуть звернутися за адресною матеріальною допомогою.
Ми даємо людям транспортні картки для того, щоб можна було дешевше їздити містом і користуватися громадським транспортом.
Ми даємо продовольчі набори тим людям, хто приїжджає до нас.
Коли до нас звертаються різноманітні благодійники, добродії, меценати стосовно того, щоби підтримати внутрішніх переміщених осіб, визначають цільову категорію, ми підбираємо їм людей з цієї цільової категорії, формуємо такі пропозиції стосовно того, що ці люди могли би отримувати якусь допомогу.
У нас працює представництво УВКБ ООН. Це міжнародна структура, яка надає донорську допомогу у вигляді коштів, і ті переселенці, які до нас перемістилися, отримують такі виплати на свою картку. Документи можуть оформити тут, у нас безпосередньо.
Літні, одинокі або ті, хто потребують особливої уваги і особливого до себе ставлення, можуть стати на облік у нашому Територіальному центрі соціального обслуговування. Там вони так само, як і житомиряни, отримують послуги догляду вдома, натуральної допомоги, користуються іншими послугами тощо.
Тобто, з того моменту, як люди зареєструвалися в нашій громаді, вони отримують всі права, всі гарантії, преференції, які надає місцевий і державний бюджет житомирянам і тим людям, які потерпають від війни.
Ми всі разом робили і робимо все, щоби підтримати тих, хто тікає від війни"
Ми маємо вижити, щоб повернутися і допомогти відбудовувати рідне місто
Анатолій та Ніна - подружжя переселенців з Маріуполя, які оселилися у Житомирі більше року тому. Обом їм по 67 років. Ніна наважилася сісти у машину до сусідів і поїхати у невідомість 15 березня 2022 року. Анатолій кілька днів тягнув з виїздом, але 19 березня поїхав за дружиною. У Житомир. Пороте через ці кілька днів вагань його дорога розтягнулася на кілька місяців.
“Ми живемо…жили біля драмтеатру у Маріуполі. 15 березня я виїхала, а наступного дня поруч з нашим домом багато людей загинуло. Я не знаю, чи була б я зараз тут, якби вчасно не наважилася поїхати. Нема чого шкодувати. Ми живі, і це головне.
Я поїхала у Житомир у нікуди. У нас тут не було ні рідних, ні знайомих. Нікого. Але знаєте, я оптимістка і люблю людей, і люди відповідають взаємністю. Ви уявіть, я пішла підстригтися, а дівчина дізналася, звідки я, то мені і стрижку безкоштовно зробили, і на манікюр навіть моделлю запрошують! Такі люди хороші, ви навіть не уявляєте!”, - допоки Ніна витирає сльози, Анатолій показує свій пакет і продовжує розмову.
“Всі мої речі, все життя вмістилося сюди. Спочатку їхати не хотів. У мене їжа була, вода, все було, можна жити. Ну, в підвалі, звісно, жили, це зрозуміло. Охороняв дім. А потім дім згорів вщент. Від сусідського будинку залишився тільки периметр. Навіть вийти на вулицю за водою стало небезпечно. З тих, хто виходив, поверталася половина. Я зрозумів, що зараз тут допомогти нічим не зможу, маю вибиратися, щоб зберегти життя, щоб потім мати змогу повернутися у рідне місто, допомогти його відбудовувати”, - Анатолій відводить очі, намагається усміхатися, а Ніна притуляється до його плеча і говорить далі.
"Коли я приїхала сюди, одразу звернулася в Карітас. Потім - у “Прозорий офіс”, тоді знайшла недороге зйомне житло. Коли приїхав чоловік, то він вже приїхав “на все готове”. Зараз ми з чоловіком ходимо на благодійні обіди у Територіальний центр соціального обслуговування. Ми люди прості і звиклі до такої їжі, вона нам дуже подобається. А ще тут можна поспілкуватися з людьми, відвідати концерти, виставки, екскурсії. Такі центри дуже важливі, це ні в якому разі не принизливо, навпаки, старшим людям потрібне спілкування та увага. У Маріуполі я працювала в схожому центрі для людей з інвалідністю. А тут з роботою складно. Працювала кілька місяців швачкою, але не встигала робити ті ж норми, що й молоді дівчата, а потім мене забрали в лікарню з передінфарктним станом, тому я звільнилася. Зараз шукаю, що могла б такого робити. Нас “освободілі” від усього. Від роботи, від життів, від друзів, від дому. Все обнулили, і у 67 ми все почали з нуля.
Ми з чоловіком об’їздили Європу, відкладали мою пенсію кілька місяців, жили на його пенсію, а тоді їхали на екскурсію. Туди добре поїхати на екскурсію. Але жити тут краще - тут все рідне. Повітря рідне, земля рідна. Люди рідні. Житомир от для нас, це просто... він теплий, як жито. Розумієте, я ніколи не думала, що такі люди от є! З такими людьми ми ніколи не програємо. Завдяки людям тут, як дома. Не вистачає тільки нашого рідного дому. Не вірю, не вірю що його нема, дома нашого. Але ми все одно дочекаємося перемоги і поїдемо туди. Дай Бог, щоб дожити", - Ніна то всміхається, то плаче, пригортаючись до Анатолія. Він намагається не піддаватися емоціям, гладить дружину по руці та напружено, але спокійно говорить за неї.
“Люди приїжджають, і вони ніби такі спокійні. А насправді нам хочеться кричати, від усього, що бачив, від смертей, втрат, руйнувань! Ми проходили повз зруйнований ліцей у центрі Житомира, і це викликало такий сплеск емоцій і горя!
Спочатку ти думаєш “Боже, ну в мене ж все було, але я вимушений просити”, спочатку це важко прийняти, коробить. Важко, що все життя працював, заробив, а потім втратив. Важко прийняти психологічно, що мусиш їсти безкоштовний суп. А потім думаєш “Я маю вижити, щоб ще раз побачити своє рідне місто. Все налагодиться”. Поступово починаєш приймати ситуацію, налаштовуєш себе сприймати інакше. Нам зараз ніби по 16 років. Живемо на зйомній квартирі, з чужими речами, не маючи нічого свого. Але ми живемо.
Цей рік змінив нас, наше ставлення до життя. Тепер ми знаємо, що люди обов'язково допоможуть, підтримають і не залишать. Головне - це наважитися виїхати з небезпечної зони”.
Люди лишаються помирати у підвалах, бо вважають, що нікому не потрібні
Переселенкою Ірина перший раз стала у травні 2022. Тоді у Житомир її майже силоміць відправив чоловік. У липні 2022 він загинув, Ірина не витримала, повернулася до Сіверська. 10 квітня 2023 вона знову приїхала у Житомир.
"У нас, у Сіверську, дуже небезпечно. День-через день загиблі. Знов кількох убило, кількох поранено. Я молю Бога, щоб швидше "освободітєлєй" вигнали з нашої землі. Вони роблять з міст чорний порох, у який вже не повернутися.
Насправді ми останні роки так почали добре жити. Робота була, ремонти почали робити, будувалися люди. А тут нас "освободити" вирішили. Від чого, від життів, від домівок? З якого переляку нас звільняти. Перетворили регіон на "чорний парк". Ні міст, ні людей, нічого не лишають. Краще б вони у своїй країні порядки навели.
Жила там весь цей час. Зимувала. Було дуже важко. Голодно, холодно, страшно. Дуже багато людей гине. Волонтери під обстрілами приїздять і допомагають. Водою, хлібом.
Страшно потрапити в пастку і вже не мати змоги виїхати. У мене серце хворе, проблеми з тиском. Я зрозуміла, що більше вже не витримую.Прийняла рішення поїхати. Не хочу згадувати, як мене вивозили. Але люди такі молодці! Всі стоять один за одного. Не лишають у біді. Потрібно пробувати і виїжджати. А всі бояться. Не знають, що тут їх чекає. Старші люди прив'язані до свого дому, місця. Скільки вже загинуло. Скільки таких, як я, виїжджали і поверталися… а тоді гинули. Багато і таких.
Багато молоді виїжджає. Старші частіше не їдуть. Бо нікуди. Лишаються, кажуть, що нікому не потрібні. Кажуть: "Ми вже тут будемо помирати". У них у всіх одна проблема - вони не знають, як далі виживати у чужому місті. Не знають, куди їхати, де взяти гроші.
Мені дуже тяжко, бо я одна. Я просто іноді сходжу з розуму наодинці. Дуже хочеться, щоб поруч була душа рідна. Сумую за чоловіком. Ще року немає, як він загинув. Це гнітить мене ще більше.
З дому я привезла котика Боню. Я його там знайшла на вулиці, у Сіверську. Він вже старенький. Я його дуже люблю. Він моя розрада. Я його ніде не покидаю, він скрізь зі мною їздить. Переніс таку складну дорогу. А там як він, бідненький, боявся. Страшне. Там стільки тварин залишилося. Як вони, бідні, стресують. Туляться до людей. Навіть не їжу просять, а просто, щоб їх погладили. В підвалах ховаються всі разом: і тварини, і люди.
Зараз ніби вже стає трішки краще. Дуже вдячна дівчатам-волонтеркам, вони мене тут прихистили, вдягнули, дали можливість також волонтерити, бути корисною, хоч якось можу розвіятися.
Я отримую невелику пенсію по інвалідності, 2 тисячі допомоги як ВПО, бо щоб отримувати 3 тисячі, треба продовжити довідку, а на це потрібно і нерви, і кошти, яких я не маю.
Працювати повний день мені в силу віку і хвороб важко, але я знайшла підробіток на неповний день - вечорами прибираю у медичному центрі. Так, платять небагато, але мені і це за щастя.
Я сподіваюся, що у моєму житті буде біла смуга. Не може ж бути тільки погане, буде і позитивна сторінка книги життя"
“Позитивні переселенці”, або історія про те, як переселенці допомагають переселенцям
На початку вересня 2022 року Наталія Ткачук з Херсонської області приїхала у Житомир. Її село Благодатне знаходилося на лінії вогню, вона разом з родичками рятували від війни своїх дітей.
"Нам надали безкоштовно житло. Це і стало аргументом. Велика дяка тій людині, яка нас пустила в свою будівлю. Там у нас не було нічого, був один диван на всіх. Речей ми з собою не привезли, у нас було по одному рюкзаку, в якому були лише документи і найнеобхідніше. Це був відлік для того, щоб почати все заново. Ми почали з точки відліку "нуль".
Було страшно, було важко. Нам допомагали і в "Прозорому офісі", і в благодійних фондах. Наша адаптація тривала десь місяць. Спочатку нам було складно знайти всю потрібну інформацію. А потім ми вирішили допомогти іншим, таким,як ми, і створили групу інформаційної допомоги у месенджері Viber, адже ним користується не тільки молодь, а й люди старшого віку.
Поступово, знайомлячись з житомирянами, знайомлячись із фондами, і з небайдужими людьми, ми назбирали велику інформаційну базу, маємо велику кількість телефонів, друзів, знайомих, помічників по всьому Житомиру. І виникла така ідея створити групу інформаційної підтримки, яку назвали «Позитивні переселенці». Ми самі переселенці, ми знаємо, що відчувають люди. Ми пройшли цей шлях, тому можемо підказати, в який фонд звернутися, де знайти житло, де можна харчуватися, якщо ти наразі не маєш змоги сам собі зварити їсти. Ну навіть елементарне, як заключити декларацію в лікаря, в який садочок піти, де полікувати зуби і так далі. Мій номер телефону передається між житомирянами. Я волонтерю на складі. Житомиряни туди зносять речі, а переселенці їх звідтіля забирають. І саме там я знайомлюся з людьми, і якщо їм потрібна підтримка інформаційна, даю їм контакти своєї групи та інших великих житомирських груп для переселенців.
Наша інформаційна група розрахована на тих, хто тільки переїхав. Знаєте, чим відрізняються "свіжі" переселенці від тих, хто вже давно переїхав? У них сльози в очах. Від розгубленості, від того шоку, який вони пережили, і від того, що вони не знають, що далі робити.
Особливо травмовані переїздом самотні люди, старші 55 років, зокрема - жінки. Це велика проблема, це пов'язано з віком, і з тим, що пережили жінки, і з тим, що вони не бачать свого майбутнього. І це дуже прикро. Звичайно, коли одинока людина у віці заїжджає у нове місто, їй важко адаптуватися. Якщо через якісь обʼєднання вони знаходять людей такого самого віку і приблизно такого самого стану, це набагато легше.
Не треба боятися змінювати місце проживання. Людина, яка заїжджає, вона не залишається одинока. Соціальні допомоги, я маю на увазі фінансові, вони є. Житло знайти можливо. Є хостел, в якому можна місяць жити безкоштовно. Багато церков створюють шелтери, в яких також можна перебувати. Там навіть годують, там є де працювати, там є де спати, не треба боятися.
Часто в таких жінок виникає питання: "Чим я буду займатися". Занять наразі дуже багато, в Україні війна. Починаючи від плетіння сіток, закінчуючи сортуванням речей на складі, плетінням кікімор, готуванням обідів, ну, аби було бажання.
Люди, які залишаються, вони ставлять самі на собі хрест.І чим старша людина, тим їй важче розкритись. Але не треба боятися. Не треба боятися зміни місця проживання.
Звісно, це не за помахом чарівної палички. Людина має розуміти, що все буде не одразу. Але життя неодмінно налагодиться.
Фізіологічний вік – він в голові. От ти думаєш: "Я вже стара, я вже нічого не можу, я нікому не потрібна". Це все помилкове, це все неправильно. Як тільки людина стає на ноги, то заняття за можливостями знайдеться. Кожен з нас кладе маленьку цеглину в нашу перемогу. Хто чим може: хто створює групи, хто допомагає переселенцям, хто в'яже кікімори, хто в'яже сітки. Ти потрібен. Сидячи у підвалі, ти не можеш цього зробити. В тебе немає такої можливості. Якщо ти вийдеш далі і будеш робити якісь дії, ти будеш корисний, ти будеш потрібен".
Цей матеріал став можливим завдяки ГО "Жінки в медіа" за підтримки Уряду Канади в рамках проєкту «Голос жінок і лідерство – Україна», що впроваджується Українським Жіночим Фондом».Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди вказаних організацій.
Анна Максимова, фотокореспондентка Житомир.info
Для оформлення використані фотографії Житомир.info та фотографії, надані героями матеріалу.
