В серпні у Житомирі планує відкрити нове підприємство лідер швейної галузі України фабрика «Леся» разом з данським виробником одягу та білизни Dilling. Як «Леся» працювала в перші місяці війни, чому вирішили опанувати нове для себе виробництво виробів з трикотажу та які умови роботи будуть на підприємстві в обласному центрі – про це в інтерв’ю розповів голови спостережної ради ПрАТ ВКФ «Lesya» Микола Сиченко.
- Як в житті української фабрики «Леся» з’явилися данські партнери Dilling?
- Це дуже цікава історія, і вона напряму пов’язана з повномасштабним російським вторгненням. Компанія Dilling, наші нові данські партнери, ще в 2021 році вивчали можливості розміщення виробництва в Україні, шукали підприємства, куди хотіли б зайти з проектом для довгострокової перспективи співпраці. Вони об'їхали велику кількість компаній, і, звичайно, були на фабриці «Леся». Наша фабрика не виготовляла продукт, аналогічний чи подібний до продукту компанії Dilling. «Леся» з 2004 року спеціалізується на виробництві чоловічих та жіночих штанів, тут ми досягли дуже хорошого результату: з 2017 року є компанією №1 в Україні серед підприємств легкої промисловості. Коли представники Dilling приїхали, побачили рівень організації, корпоративну культуру, рівень якості, систему оплати, то вони дуже захотіли з нами співпрацювати. На початку лютого 2022 року приїхав технічний директор компанії Dilling, ми спілкувалися, обговорювали співпрацю. Я зацікавлений був в залучені потенційного інвестора на територію України і конкретно в Житомирську область для того, щоб розвивати саме легку промисловість і швейну галузь в нашому регіоні. Але ми не планували працювати з ними самостійно, тому що це зовсім інший продукт, зовсім інша технологія обробки. А коли почалася повномасштабна війна 24 лютого минулого року, то о 4-й годині ми всі прокинулися, тому що в Житомирі було дуже гучно, а о 8-й я вже був на виробництві, і перший лист підтримки, який я отримав, це був лист від компанії Dilling. Зрозуміло, що в той період після цього було багато інших телефонних дзвінків і листів, всі намагалися дати якусь моральну підтримку, допомогти, дуже різні пропозиції були. Але саме перший лист був від Dilling. І тоді я собі сказав: не дивлячись на те, що це не наш продукт, ми не знаємо, як його виготовляти, але ми навчимося. Дай Боже нам швидше перемогти, а після нашої перемоги, якщо в них ще буде бажання працювати з Україною, з нами, то ми включимося в роботу. Якраз завдяки тому листу я прийняв рішення, що після нашої перемоги ми почнемо з ними розвивати проєкти.
- Пам’ятаєте перші дні – що робили, як працювали?
- Коли почалася повномасштабна війна, ми мали європейське замовлення і ще 1-1,5 дня працювали по ньому. 24 лютого я був на підприємстві, намагався заспокоїти дівчат, у нас в компанії працює близько п'ятисот людей. Ми намагалися утримати моральний стан, це було дуже складно, але треба було закінчити виробництво, яке на той час було на лінії. Ввечері 24 лютого я був в Житомирській міській раді, в кабінеті міського голови, там зібрався наш бізнес-клуб, і ми обговорювали, хто що може зробити, що потрібно. Сергій Іванович (Сухомлин, мер Житомира) озвучував, які є нагальні питання, що треба, починаючи від постільної білизни для тероборони, яка формувалася, і інші аспекти. 25 лютого ми працювали ще на закінчення німецьких замовлень пів дня, другу зміну відпустили додому, тому що були всі дуже знервовані, а 26 лютого, в суботу, я приїхав з матеріалами, які нам надав «ЄвроГолд», тому що в нас немає своїх матеріалів для постільної білизни, а задача була терміново відшити певну кількість комплектів постільної білизни для територіальної оборони, для біженців, які приїжджали в Житомир. І мої дівчата, наша команда, почали працювати з суботи, 26 лютого. Першим була постіль, потім шили різну військову амуніцію: розгрузки, пов'язки, аптечки, КЛП (костюм літній польовий). Багато різного, потрібного для армії, ми розробляли на ходу і запускали у виробництво. Фабрика працювала 7 днів на тиждень без вихідних. Єдине, що ми не могли, враховуючи комендантську годину і різні складнощі, забезпечити доставку наших іногородніх працівників, тому працювало 80% компанії – ті, хто проживає в місті Звягель і найближчих селах. Ми працювали по 10-12 годин на день перші два місяці.
- Евакуацію працівників організовували, вивозили жінок з дітьми?
- Ні, в нас за весь період виїхало близько 30 працівників, але вони виїхали самостійно, і з них частина повернулася. Хтось виїхав трохи далі від Звягеля, в села, хтось трохи західніше. Але в цілому вся компанія працювала, незважаючи на бомбардування і тривоги. Суботи, неділі, сім днів на тиждень без зупинки.
- Що крім постільної білизни робили?
- Ми виготовляли до середини квітня різну військову амуніцію, і це все роздавали безкоштовно. Зрозуміло, що коли почалася повномасштабна війна, всього було недостатньо – військового одягу, військової амуніції, не було матеріалів, з яких це виготовляти. Ми шили розгрузки з дорогої італійської тканини, яка в нас були, тобто тут «Армані» шиється і тут – розгрузка для наших військових. Але це те, що було у нас під рукою, те, що ми купували для власних колекцій. Вибирали тканини, що більш-менш підходили по кольору, а вже потім купили «кордуру», купили «піксель», і виготовляли зі справжніх матеріалів, але в перші дні, в перші тижні ми шили з нашої італійської модної тканини.
- Коли ви повернулися до свого виробництва?
- В травні минулого року вже почали потихеньку повертатися. В нас були певні фінансові можливості, і ми зарплату платили мінімальну на початку: всі, від прибиральниці до директора, отримували «мінімалку» – 6,5 тисяч гривень, щоб якось жити. Але все, що ми виготовляли, роздавали безкоштовно, це була така волонтерська, благодійна діяльність компанії. В кінці квітня – на початку травня в нас вже закінчилися фінансові ресурси, тому що потрібно покривати не тільки вартість матеріалів і ту мінімальну заробітну плату, а також треба платити за електроенергію і все інше. Ми звернулися до своїх німецьких партнерів з проханням відновити наші контракти. Перед цим, в кінці лютого, ми вивезли всю сировину з компанії, бо ж війна, вони дуже боялися, і всі готові вироби, і сировину відправили назад, до Німеччини. А в кінці квітня ми повернулися до діалогу, тому що я розумів, що далі фабрика не зможе працювати без фінансів, війна не закінчується так швидко, і потрібно щось робити. Наші німецькі партнери були не впевнені у продовженні співпраці, тому що на той період часу, а це був квітень, ще під Києвом стояли «орки», але вони погодилися. І ми почали повертатися частково до європейських замовлень, і частково компанія взяла на себе внутрішні контракти – на субпідряді ми відшивали військову форму. Десь 30 тисяч комплектів військової форми було пошито нашою фабрикою. Пошиттям військової форми ми не заробляли, тому що там ціна була нижче реальної собівартості. А що стосується брюк, то ми навіть підняли ціну: наші німецькі партнери дали нам менший об'єм замовлення, але погодилися підняти ціну, щоб ми могли покривати витрати, які несемо на виробництві військової форми. Тому фабрика не зупинялася, працювала в такому режимі десь до осені, до вересня 2022 року, а з вересня повернулися до нашого більш звичайного графіку роботи.
- В який період з'явився Dilling?
- Dilling з'явився в липні. Наші німецькі партнери, враховуючи ризики, сказали, що хочуть підтримувати Україну, але дадуть невеликий об'єм, який не повинен бути критичним для їхнього бізнесу. І якщо ми до війни виготовляли для них 20 тисяч виробів на тиждень, то з травня минулого року ми почали відновлювати виробництво з позиції 8 тисяч, потім – 12 тисяч, і доросли до 14 тисяч. Але це ще далеко не той об'єм, який був у нас до повномасштабної війни. 14 тисяч – це вже був такий граничний максимум, до якого ми могли дорости. Я розумів, що до закінчення війни німецькі партнери більшим об'ємом не зможуть ризикувати. І тоді я пригадав про компанію Dilling, написав їм лист в травні і запропонував співпрацю, вони були дуже шоковані.
- Шоковані вашою ініціативою?
- Так. Після їх першого листа в лютому були ще листи підтримки, ми підтримували комунікацію, вони запитували, як ми, що тут відбувається. Ми переписувалися з ними, і в травні я написав їм лист: ви дуже хотіли з ними працювати і, враховуючи те, що німецькі партнери скоротили об'єм, у нас вивільнилася виробнича площа. Вони почали це обдумувати, у нас було декілька зустрічей в травні-червні. В травні ми прийняли рішення, що запустимо пілотний проєкт. Я розумію, який ризик несла компанія Dilling для себе. Мабуть, вони не очікували отримати тут хороший бізнес, в них просто було велике бажання підтримати саму Україну, підтримати нас. Вони дали нам частину обладнання свого, частину обладнання ми купили в Німеччині, і частину власного обладнання ми змогли перелаштувати. Тому що для виготовлення їхнього продукту треба інший тип обладнання, ніж те, що ми використовуємо. Це теж пошив, але з трикотажу. Ми працюємо зараз з бавовняною тканиною, а в них вироби з шерсті мериноса – це дуже високоякісна аргентинська шерсть. Там потрібне певне обладнання, якого в нас ніколи не було, таке як флетлоки. Там тип обробки трошки інший, клас обладнання інший. Якщо бавовна більш стабільна, то трикотаж дуже еластичний, з ним інші методи роботи. Але в нас дуже хороша, потужна команда, дівчата наші молодці. 10 людей в червні ми вправили в Литву на навчання і вже 18 липня стартували з цим проєктом: маленька лінія, на якій працювало на старті близько 20 людей. На сьогоднішній момент на цій лінії працює вже 50 людей, і ми вже зараз досягнули рівня 90% продуктивності праці. Це ми зробили фактично за рік, і довели нашим партнерам високі стандарти якості.
- Високі стандарти якості – це одна з головних умов співпраці?
- Компанія Dilling крім такої великої моральної підтримки ще мені імпонує тим, що в них дуже високі свої власні стандарти – соціальні, екологічні. Тобто продукт, який вони виготовляють, він абсолютно еко-френдлі, при виготовленні взагалі не використовується хімія, ніде. Шерсть має не дуже комфортні тактильні відчуття, кажуть, що вона «кусається», багато виробників, які працюють з шерстю, використовують силікон для того, щоб пом’якшити її, прибирати цю «кусючість». Але силікон – це хімія. Компанія Dilling має свою власну сімейну технологію, яку розробив ще прапрадідусь нинішнього управляючого Мортена Діллінг: вони обробляють цю шерсть таким шляхом, що вона «не кусається», має приємні тактильні відчуття.
- Коли ви вирішили, що вам треба нове виробництво в Житомирі, що в Звягелі разом з Dilling вам вже трохи тісно?
- Коли представники Dilling приїжджали в 2021 році, то в них були амбітні цілі мати в Україні своє власне виробництво, бо вони дуже динамічно росли. Кампанія зростає на 25% в рік, навіть не дивлячись на кризові періоди, які були в 2020-2022 роках. Минулого року в них зростання було 30%, це у порівнянні 2022 до 2021 року. Тобто там колосальна динаміка, вони настільки прогресують, щоб їм для збільшення продажів потрібно більше продукції. Вони розглядали потенційних партнерів, або відкриття повністю власного виробництва в тих регіонах, які мають для цього потенціал. І Україна тут була в їхньому фокусі як одна з країн, де вони хотіли б виготовляти свою продукцію. У них була програма зростання, я про неї був обізнаний ще до війни, знав, яка в них стратегія. Тому маленький проєкт на 25-50 людей – це був просто пілотний проєкт для мене, щоб перевірити свої можливості, чи зможемо справитися з цими задачами, і для них – подивитися на наші можливості, чи ми зможемо забезпечити необхідні стандарти якості, і чи буде цей бізнес сам по собі рентабельний. Цей «пілот» досить швидко, за три місяці, показав нам результат: ми не досягнули рівня планових показників, але бачили позитивну динаміку і були певні, що це буде рухатися. Крім цього, під час нашої зустрічі в червні минулого року, де ми обговорили безпосередньо старт виробництва, була така деталь: на даний момент основне виробництво Dilling знаходиться в Литві та Білорусі, а враховуючи те, що Білорусь підтримує Росію у війні, вони попередили, що до кінця 2023 року повністю згортають своє виробництво у Білорусі. І ці виробничі потужності, які в них були в Білорусі, їм треба замістити. Ким замістити? Звичайно, Україною. Нам в Житомирі запропонували цікаве приміщення, яке має хороший потенціал, зараз там ведеться колосальна реконструкція за найсучаснішими технологіями: повна санація, енергозбереження, кондиціювання, вентиляція, теплові насоси для того, щоб бути енергоефективними. Крім цього, замовлене зараз саме сучасне обладнання для цього виробництва, такого на фабриці «Леся» немає. Перша партія обладнання приїде на початку серпня, і ми плануємо запустити виробництво до кінця серпня. Будемо набирати людей: в цьому році нам потрібно на виробництво 50 людей, а взагалі стратегія проєкту – це 600 робочих місць.
- Які умови ви пропонуєте, чим привабите житомирян, які не дуже хочуть працювати за зарплату 8-10 тисяч гривень?
- В нас немає таких зарплат. Наша компанія є лідером легкої промисловості України, тому рівень заробітних плат один із найвищих у галузі. Якщо називати цифри, то за червень середня зарплата швачки на фабриці «Леся» – більше 18 тисяч гривень. Звичайно, в нас все офіційно, ми працюємо на 100% в правовому полі, немає ніяких «конвертів». Зарплата виплачується щотижнево, за результатами роботи за тиждень. Одна із наших великих конкурентних переваг – це наша корпоративна культура. Ми намагаємось формувати таку правильну, сучасну, демократичну корпоративну культуру, піклуватися про своїх працівників. До речі, поряд з приміщенням, де буде розміщене виробництво, був ресторан, і ми зараз цей ресторан переобладнуємо під їдальню для наших працівників. Тобто там буде ресторанне харчування, зараз ще шукаємо шеф-кухаря для цього закладу.
- І де таке чудове місце в Житомирі?
-На Польовій, де колись була фабрика «Кох», а поруч – ресторан «Арарат», колишня «Катюша». Загальна площа виробництва – 4300 кв.м, зараз приміщення проходить повну реконструкцію, буде сучасне, світле, красиве, з гардеробами, душовими.
- Для працівників буде безкоштовне харчування, підвіз?
- Харчування буде не безкоштовне, але дуже дешеве, наприклад, зараз у нас на фабриці «Леся» середня ціна повноцінного обіду – 28 гривень. Підвезення працівників поки що не плануємо. Локація, де знаходиться підприємство, зручна в транспортному плані, там поряд зупинка тролейбусів та автобусів. Звичайно, коли виробництво розшириться до 600 осіб, то нам потрібно буде вивчати питання додаткової внутрішньої логістики. До речі, навіть без реклами про набір працівників, ми вже отримали велику кількість телефонних дзвінків: люди прочитали, що відкривається підприємство, і самі шукають телефон нашого відділу кадрів. Вже сформований потенційний кадровий резерв, наступного тижня ми плануємо першу групу привезти до нас на екскурсію на фабрику «Леся», показати, як у нас все організовано. Звісно, всі наші працівники проходять тестування, в нас є система відбору. На першому етапі ми хотіли б набрати людей із професійними навичками швачки. Але ми маємо свою школу підготовки з тритижневим навчанням. Наш тренінг-центр – це система відбору та підготовки, яка дозволяє за три тижні перевірити усі можливі навички людей і підтягнути ці навички. Якщо хтось має бажання, але не має досвіду, то ми досить швидко допомагаємо людині вийти на необхідний рівень з необхідними знаннями. На фабриці у нас існує система «Кайдзен», яка була розроблена в Японії з акцентом на командоутворення, командну роботу. Але ми в Україні, мабуть, єдині, хто це запровадив у швейній галузі. Ми це зробили не скажу, що ідеально, але воно у нас функціонує. Щодо нового проєкту, то ми зараз у діалозі з канадським консультантом, людиною з великим досвідом, професором, який створив нам нову концепцію, вона буде ще крутішою і цікавішою, ніж зараз є на фабриці «Леся». Канадський професор хоче нас підтримати, допомогти нам, і на початку запуску підприємства він на кілька тижнів приїде, щоб організувати нову систему Lean, яку в нас називають «бережливе виробництво».
