Українські десантники – це безстрашні воїни, які першими йдуть у бій, герої, які боронять нашу країну та звільняють її від окупантів.
21 листопада – це День Десантно-штурмових військ. Ми поспілкувалися з десантниками, які нині викладають у 199-му навчальному центрі ДШВ ЗСУ.
Сержант, інструктор 199-го навчального центру ДШВ ЗСУ Дмитро служить з 2019 року. У свої 22 роки він вже має бойовий досвіт, про який погодився розповісти.
Розкажіть, чому вирішили піти служити ?
Дуже багато вирішує коло спілкування. У мене ще до повноліття були дорослі дядьки, «кіборги», які пройшли котли, Іловайськ, Дебальцеве і це так на мене повпливало. Дуже пишався, що, як мінімум, їх знаю. Пішов служити влітку 2019 року, пройшов курс базової підготовки, вже потім потрапив у 13-й окремий десантно-штурмовий батальйон імені Героя України полковника Тараса Сенюка.
Можете розповісти про свій бойовий досвід, можливо, щось найбільше запам’яталося?
Історій безліч, але населений пункт Долина (ред. Донецька область), там для мене було найважче, але був найкрутіший час для мене. Початок «повномаштабки» і до кінця літа для мене це був захопливий атракціон. Коли у тебе виходить виконати якесь завдання, ти завжди відчуваєш прилив енергії, сили й ти розумієш, що ти можеш, це реально і ти той хлопець, який зміг.
Долина – це Слов'янський район, крайнє село, якщо рухатися у бік Ізюма. Там ми тримали оборону десь з початку літа. Дуже багато відбили атак росіян. Найбільше запам'яталося 19 червня, тоді до нас заліз взвод «русаків». Були ближні бої, де ми їх витіснили, знешкодили. Там близько 30 осіб загинуло (ред. російських військових).
Підготовка багато чого вирішує, більше ніж 50%, але є ще фарт – без цього нікуди, і віра у хороше, тоді та зараз – це моя дружина. У найтяжчий час, під час жорстких обстрілів, я думав про неї.
Ви кажете, що 50% вирішує підготовка, зараз ви є інструктором у навчальному центрі. Розкажіть, чому саме навчаєте?
Навчаю насамперед військовослужбовця, майбутнього сержанта, бути лідером для своїх підлеглих, помічником та опорою для командира. Це лідерство, тактика, вогнева, управління повсякденною діяльністю, розвідка, інженерна підготовка.
Перевівся два місяці тому, запропонував мені товариш. Сказав, що пора ділитися досвідом, треба трохи перепочити.
Чи може інструктор бути без бойового досвіду?
Ні. Тут приїздять люди з бойових, вони не будуть слухати того, хто вчора призвався, їм потрібен зразок, щоб наводив якісь приклади.
Що для вас найскладніше було за час вашої служби?
Втрата друзів – це найважче. Все інше, то таке. Коли ти дійсно втрачаєш близьких тобі людей – це найважче. Війна зближує людей більш ніж деінде, там все без масок, все по-справжньому. Там чужі, по факту, люди, готові віддати за тебе життя – це не знаю, як передати, дуже сильне відчуття. Коли ти втрачаєш цих людей, це найгірше.
Другий військовослужбовець – це командир взводу, викладач 199-го навчального центру ДШВ ЗСУ Ростислав, який служить з 2021 року. Чоловік розповідає, про свій бойовий досвід, звання, яке приховував та бійців, яких нині навчає.
Розкажіть, чому вирішити піти служити ?
Ще з 2014 року я вже мріяв піти служити в армію і захищати свою державу, бачивши, що коїлося на Донбасі. У 2021 році вже вирішив, закінчив інститут і пішов служити за контрактом у Десантно-штурмові війська. Закінчивши інститут, пройшов військову кафедру, отримав звання офіцера, але, пішовши на контракт, про це нікому не говорив. Вже на момент «повномасштабки» знаходився в Авдіївці (ред. Донецька область), вже пів року у зоні ООС, і нікому не казав що офіцер, був на посаді солдата. Воював там, як солдат, а офіцера вже отримав тут, у навчальному центрі, де зараз займаюся тим, що навчаю мобілізованих бойовій підготовці.
Можете розповісти про свій бойовий досвід, можливо щось найбільше запам’яталося ?
Саме запекле було – це битва за Верхній Торецьк (ред. Донецька область). Там ми зустрічали, була дуже велика навала противника. Десь днів шість ми були по різних локаціях у цьому районі. Ми вчасно встигли відійти звідти, бо вже замикався котел. Нам сусідня позиція не відповіла, що вони відкотилися, ми весь час думали, що там наші. Коли йшли назад, задача була їх забрати та разом відійти звідки, то ми прийшли, а там сепари були, «днр», «лнр», «вагнера». Вони трохи перекрили нам шлях відходу, розбивши нашу групу на дві частини, одна група встигла пробігти далі, а моя частина групи залишилася чекати евакуацію. Слава Богу, нас евакуювали звідти. Потім ми продовжили бій. Ми були на цьому напрямку на момент «повномасштабки», після – перекинуті на Бахмутський напрямок, в район Соледару. Це був липень-серпень, там вже все починалось, але за нього ще так не говорили, як після цього. Там вже були масштабні наступи противника, але все успішно відбивалося. Вже у серпні мене перевели звідти і подальші події ви вже знаєте, що сталося.
Кого ви навчаєте зараз?
Це вмотивовані люди, зазвичай старші, ніж я. Мені 24 роки, а призовний вік з 27 років, тому всі старші за мене, але слухають мене наче я старший за них. Військові бачать, що ти бойовий, що ти це пройшов, їх це також може мотивувати.
Що зараз важливо для військового – це вміти копати, стріляти, медицина, зупинити кровотечу – головне.
Чому обрали саме Десантно-штурмові війська?
Бо завжди перші. Заходять перші та виходять останні.
Чого нам не вистачає для перемоги?
Для перемоги? Не вистачає авіації, артилерії, тяжкої техніки. Так в принципі у нас є все для перемоги. У нас є бажання, тому ми однаково переможемо.
Запитувала: Валерія Володіна
Відповідали: сержант, інструктор 199-го навчального центру ДШВ ЗСУ Дмитро; командир взводу, викладач 199-го навчального центру ДШВ ЗСУ Ростислав
Оператор та монтажер: Олег Рогов
(публікація інтерв’ю погоджена з Командуванням ДШВ)
