У свої 19 років він став військовослужбовцем у складі окремого загону спеціального призначення «Азов». Разом з побратимами з першого дня великої війни боронив Маріуполь.
Свою історію нам розповів ветеран війни Дмитро Яковець, із позивним «Андрес».
Де ви зустріли 24 лютого?
24 лютого зустрів на військовій базі, коли почалась війна. У нас була бойова тривога, ну ми вже були готові до цього, зібрали всі свої речі та поїхали на «Азовсталь», вже на дислокацію. Мій підрозділ був у складі резерву, тобто ми мали висуватися на напрямки, які були критичними. Десь два дні ми готували техніку, боєприпаси. Через два дні нас почали кидати на різні напрямки. Особисто я був на північно-західному напрямку. Зі сторони Запоріжжя були населені пункти Старий Крим, Кам'янське, я був на тому напрямку. Я був навідником ЗУ-23-2 – це зенітна установка. Там є два члени екіпажу, тобто один стріляє, один заряджає. ПКТ – це танковий кулемет, який також встановлюється на базу МТ-ЛБ.
Ви можете розповісти про парення, як ви його отримали та взагалі як запам'ятався цей день?
Коли спав, почув перший приліт, десь за стіною метрів десять, потім попали в техніку, сказали вийти допомогти, бо могло загорітися БК. Вийшли на вулицю, щоб це все повитягувати, якраз в той момент прилетіло ще раз, і я отримав поранення. Там було декілька хлопців, які загинули, наскільки пам'ятаю, декілька отримали поранення, з них я був найважчий. Мені прилетіло в руку і далі вже погано пам'ятаю, я втрачав свідомість, мені наклали турнікет і евакуювали спочатку в підвал. Там мені надали першу медичну допомогу, перевірили турнікет, вкололи знеболювальні. Після нас приїхала забирати евакуаційна машина, яка відвезла в госпіталь. Спочатку госпіталь був у місті, нас повезли туди. Під час того, як ми їхали обстріл продовжувався, нам по дорозі закидали нових поранених. Коли приїхали в госпіталь, вже точно нічого не пам'ятаю, тільки пам'ятаю, що поклали на операційний стіл, наркоз і все. Мені повністю перебило руку, нерви, кістки. Після першої операції поставили імплант артерії, щоб відновити кровообіг, після наступної операції мені встановили апарат зовнішньої фіксації, щоб скріпити дві частини руки. У такому стані я лежав декілька днів, до моменту, поки не прилетіла авіабомба в госпіталь. Прикидало дверима, ми встали та пішли в укриття, звідти нас перевезли на «Азовсталь» в бункер, там облаштували госпіталь. Дуже багато обладнання було втрачено саме під час удару по госпіталю, який був в місті. Прилетіло якраз в операційну і там загинули ті, хто чекав на операції. Все обладнання було зруйноване.
Я тоді не сильно користувався телефоном, було мало часу, мало новин читав, тому не вважав, що це війна. Мені якимось чином це допомогло, себе не нагнітав і не було якихось негативних думок. Навіть тоді, коли вже розумів, що ми в оточенні, однаково була віра в підрозділ, віра в хлопців, які обороняли, тому було більш-менш легко. Після поранення і в момент, коли прилетіла бомба, з'являлись такі думки: живими ми точно не виберемося, однаково, що буде.
Мене евакуювали 21 березня 2022 року. Далі відправили на ВЛК на придатність. Там було рішення – непридатний, знятий з військового обліку. Тому довелося звільнитись з військової служби.
Чи важко було адаптуватися до цивільного життя?
Трохи так. Саме до цивільного життя не дуже, а до оточення так. Коли ти в армії, тебе оточують люди, ну скажімо, достойні, які могли б тут, в цивільному житті, дуже багато чого робити, але вони знаходяться там. А в цивільному житті таких у відсотковому відношенні набагато менше, і це важко.
У мене, й в більшості так само, є контузії, травми голови й так далі. Дуже сильно впливають на стан гучні звуки, особливо, якщо ми говоримо за місто. Дуже багато їздять з вихлопом, літають по місту і після прослуховування цих звуків, декілька секунд вистачає для того, щоб піти в аптеку, купити та прийняти знеболювальне. Тому допомагати мені не треба нічим, а головне не заважати. Я думаю, що кожен військовий скаже те ж саме.
За 2,5 роки повномасштабного вторгнення як у вас змінилося ставлення до війни?
Трохи втома, трохи розчарування. Але я просто аналізую, виходячи з того, що читаю різні книжки. Я розумію, що наша країна ні в чому не особлива, у нас такі ж самі проблеми під час війни, як і в інших країнах. Всі це переживають. Тому я відношусь до цього не так, ніби країна не така, а просто як закономірність.
Як ви ставитеся до мітингів, які проводять на підтримку полонених азовців?
Позитивно до них ставлюсь. Я б закликав кожного, хто має час, або якщо немає, щоб він його знайшов і також виходив. Як ми бачимо, після хвилі мітингів, які відбуваються кожну неділю зазвичай у Києві, але вже бачу, що в інших містах також почали проводити, з'явилися хоч якісь обміни, у два останні обміни входить «Азов». Тому мітинги приносять позитивні імпульси для обмінів, для того, щоб влада більше за них боролась. Я думаю, що проблема не тільки в противнику, що він не хоче повертати, а й в тому, що влада не сильно за них бореться.
Після інтерв’ю Дмитро попросив додати, що він вдячний медикам, волонтерам та всім тим, хто допоміг евакуювати його з Маріуполя, а також завдячує військовим, які нині воюють, чи колись боронили Україну.
Запитувала: Вероніка Юзепчук, журналіст Житомир.info
