1 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць. Це люди, які з різних причин долучилися до Збройних сил, але всі вони роблять свій внесок у захист українців. Житомир.info поспілкувався з двома десантниками.
Хотіла потрапити в армію, але мене не брали, казали: «дівчатам не потрібно», – ділиться на початку розмови військовослужбовиця Марина.
Як ви потрапили в армію?
У 2022 році дуже хотіла потрапити до армії і допомагати хлопцям оскільки я медик. Мої дівчата у лікарні, де я працювала, дуже сердечно мене просили не покидати їх. Тоді йшли обстріли, нам привозили поранених діток, ми надавали їм допомогу. Я їх послухала, але потім підвернулася можливість, тому пришла в армію. Вдома цього не знали, все робила тихенько, дуже швиденько зробила документи. Потрапила на посаду медичної сестри, медика, в 199 навчальний центр.
В якій лікарні працювати до цього?
У житомирській дитячій обласній лікарні в операційній. Операційна медсестра. Все своє робоче життя працювала там. 13 років там стажу, багато операцій, мені було шкода з однієї сторони покидати лікарню, бо я звикла, з другої сторони – мені хотілося допомагати хлопцям.
Ви сказали, що привозили дітей після обстрілів до лікарні, можете про це розповісти?
Перший масований обстріл міста був, попало в лікарню, поруч були приватні будинки. На жаль, були загиблі, і привезли до нас 7 діток, з різними типами поранень. Найбільше мені запам'яталося з того часу – це маленька дівчинка. Її принесли на операційний стіл, а вона спокійна така, у неї осколкові поранення по всьому тілу, а вона каже: «у мене немає вже мами». Це на все життя зі мною залишиться, у мене досі мурахи по тілу. З того моменту ще більше вирішила – я буду військовослужбовцем, щоб цих діток, які втратили своїх батьків, які живуть у такий важкий час, захищати.
Розкажіть про свій бойовий досвід.
Після того підрозділу, перевелася в цей підрозділ, в якому зараз знаходжуся. Мій командир запитав чи є бажання, чи поїду. Ми поїхали групою в Донецькому напрямку. Була десять днів на позиції з хлопцями. Наша група повернулася вся жива і непошкоджена, без трьохсотих, повністю повернулися всі. Мені, по моїй професії медичній, не довелося надавати допомогу, рятувати, витягувати хлопців, але зброю до рук приходилося брати іноді.
Чи підтримували вас там ваші побратими?
Так, звісно. Чесно вам скажу, коли туди їхала, ніхто не знав. Ні батьки, ні діти, ні побратими. Побратимам вже сказала, коли була там. Бо знала, що вони мене туди просто не пустять. Завжди вони вважали, що я дуже сильно емоційно налаштована на такі дії. І вони чудово знають мій характер. Поїхала, а потім, коли вони вже дізналися, що я там, то підтримували: «давай ми тобі щось вишлемо, а ти взяла там з собою речі теплі». Тоді ще були дощі, морози, сніги, було дуже холодно, але спальник, який мені подарував в 22-му році побратим, він мене дуже врятував.
І так само мої побратими, які були до служби в армії, і тепер ми, можна так сказати, разом служимо, вони мені позивний дали мій, з яким зараз ходжу, можна так сказати.
Це який?
Синичка. Казали: «У нас є медик «Ластівка», а ти будеш «Синичка», тому що синичка — така бистренька, бодренька, така, як і ти». Вже третій рік ходжу з цим позивним.
А взагалі, наскільки цінна така підтримка і побратимів, і рідних, і просто, можливо, звичайних людей?
Знаєте, вона безцінна така підтримка, от я з вами спілкуюся на цю тему, і в мене просто мурашки по тілі. Я вважаю, що без підтримки побратимів і рідних дуже важко.
Ви як захисниця, як медик, що б ви порадили, от коли повертається чоловік, жінка з фронту додому, як рідним підтримати правильно? Що варто зробити?
Найперше — не запитувати, як там. Взагалі, ніколи не ставити запитання хлопцям, дівчатам, які повертаються з зони бойових дій: «Як там, як ти вийшов,чим ти там займався?» Ніколи таких питань не ставити, тому що те, чим займаються там, на жаль, тут не зрозуміють. «Ой, ми тебе чекали! Нарешті ти повернувся. Все добре тут, аби сім’я була постійно разом», – отака підтримка повинна бути, ну, без ніяких зайвих запитань. На жаль, у нас дуже багато хто ставить такі запитання, і хлопці, вони не знають, що відповісти. Вони або замикаються в собі, або агресують.
Щоб ви порадили тим, хто думає долучитися до армії?
Я порадила б не боятися, просто крокувати вперед, навчатися. Від того, як будуть навчатися, залежить наскільки ефективно вони будуть працювати. Тому що володіння зброєю, турнікетом і мобільність свого тіла – це більший відсоток врятувати життя, як будемо так казати. Не боятися. Я завжди всім казала, і буду казати, що не бійтеся. І навчитися, пройти курс навчання, воно набагато спокійніше буде, ніж коли ти приходиш і не знаєш, куди ступити, тобі страшно. Це все, що я їм скажу. Не бійтеся, все буде добре.
«Вважаю, що це мій обов'язок, як громадянина, – стати на захист Батьківщини згідно з Конституцією».
Андрій – офіцер-викладач групи підготовки фахівців бойового забезпечення 199 навчального центру ДШВ. Офіційно в Збройних силах спочатку 2016 року.
Розкажи, будь ласка, як так вийшло, чому Ви пішли в армію служити? Яка у Вас мотивація була?
Це ще з початку 2014 року. Брав участь на Майдані в усіх цих зіткненнях, попри те, що сам із Києва. Почалася збройна агресія рф у 2014 році. Я співпрацював із «Правим сектором», навчав людей. І з початку 2016 року я та ще декілька інструкторів цієї структури офіційно стали на службу Збройним силам. Вважаю, що це мій обов'язок, як громадянина, — стати на захист Батьківщини згідно з Конституцією.
Чи маєте Ви бойовий досвід? У яких населених пунктах, точках бою?
В основному мій бойовий досвід – це по Донецькій області. Починаючи ще з часів «Правого сектору», був у таких населених пунктах: Авдіївка, Авдіївська промзона, коли були найбільш гарячі бої, Зайцеве – це в районі Бахмута, Торецьк, Новгородське. В основному це Донецька область.
Якщо можете, розкажіть про бойові завдання, які виконували? Що робили там?
Коли їздив до повномасштабного вторгнення, то виконував обов'язки сапера з тактичною групою. Все, що пов'язано було з встановленням мін, розмінуванням. З початку повномасштабки наша група залучалася в Київській і Житомирській областях на мінування і знищення різних споруд, наприклад, мостів. Один із таких об'єктів, який ми замінували, – це міст у районі населеного пункту Іванків. Пам'ятаю, що мінування доводилося проводити в досить жорстких умовах і встановлювати вибухівку на колони. Там були залізобетонні колони, які знаходилися у воді. Тобто доводилося лізти у воду і встановлювати там ящики. Окрім цього, треба було діяти дуже швидко, відповідно, треба було швидко туди переносити вибухівку. І коли в тебе в кожній руці по 30 кг кожен ящик, спорядження, бронежилет, зброя, і треба було швидко рухатися, то, скажімо так, треба підтримувати себе у формі.
У 2014 році ви були в Донецькій області, це далеко від Житомирщини. А вже у 2022-му – Житомирська область. Які були ваші думки, почуття, що війна вже настільки близько до вас, до ваших домівок?
Дійсно, коли війна була на Донбасі, то для багатьох вона була десь там. Хто не був у цьому залучений, для цивільних людей війна була десь там, на Донбасі. Коли вже почалося повномасштабне вторгнення, і ворог пішов із півночі на Житомирську область, тоді люди вже схаменулися і зрозуміли, що війна вже не там, а тут. Ми до цього були готові – це не була якась несподіванка для нас.
Ви так довго знаходитеся в армії. Чи ніколи не шкодували про свій вибір?
Ні. Мені це подобається. Я в цивільній сфері, за цивільною професією – інженер промислового та цивільного будівництва. Коли був у цивільному житті, мені треба, щоб робота подобалася. Робота, чим я займався, мені не подобалася. Я сумлінно все виконував, гарно закінчив університет, але робота повинна подобатися. І коли прийшов в армію, зрозумів – це моє і мені тут подобається.
Чим ви займаєтеся зараз? Який ваш профіль?
Мій профіль – це інженерна підготовка, це мінна безпека, мінна підготовка і фортифікація. Ми навчаємо солдат, як встановлювати міни, як знищувати, як призводити до руйнування різні об'єкти.
Така дисципліна наскільки важлива в умовах воєнного стану?
Зараз, якщо порівнювати 2015-2016 рік, навіть із початком повномасштабки, війна кардинально помінялася. Зараз найбільша небезпека в нас – це різні дрони, скиди й тому подібне. Але все ж таки міни теж дуже важливі, тому що за допомогою різних інженерних мін можна створити інженерні загородження проти танків, і проти піхоти, і відбити напад ворога. Тому я вважаю, що це теж дуже-дуже важливо.
Ви були в зоні бойових дій. Чи зустрічали там якісь підступні пастки, які робить ворог? Може, ви хотіли б про це розповісти, як вони маскують ці вибухові пристрої?
Наприклад, на позиції лежав тубус від реактивної протитанкової гранати. Були моменти, коли кожен воїн хотів привезти щось додому як сувенір. І оці тубуси були дуже популярні. Наприклад, якби це був якийсь звичайний боєць, він міг би підбігти до цього тубуса, взяти його, підняти. Але цього не варто було робити. Ми це не зробили, тому що всередині знаходилися гранати Ф-1 без кілець і чеків. Якби хтось підняв цей тубус, звідти б повипадали гранати і відразу б привелися в дію. Так, ми ж сапери, звісно, ми цього не робимо.
Зараз є охочі вступити до війська, але вони мають сумніви. Що б ви порадили жінкам, чоловікам, які думають піти служити, захищати нашу державу?
Кажу за свій рід військ – ДШВ. Я агітую йти саме у рекрутингові центри ДШВ, тому що я знаю, що тут ми гарно готуємо під час базової загальної військової підготовки. На фронті давно вже немає босих, бідних, голодних. У нас гарне спорядження, екіпірування, озброєння. Так що раджу, якщо в них виникло бажання стати на захист нашої країни, то йти саме в Десантно-штурмові війська.
Можливо, маєте бажання привітати побратимів?
Хочу привітати своїх побратимів і взагалі всіх воїнів Збройних сил України, це як чоловіків, так і жінок, а також тих, хто нам допомагає. Допомога нам дуже важлива. Розумію, що є люди, які віддають останнє для того, щоб ми перемогли. Тому що людям потрібно усвідомити, що ворог намагається знищити нас як націю.
