Олег Зонтов – молодший лейтенант Збройних сил України. Чоловік став на захист нашої країни у 2014 році, з перших днів великої війни повернувся в армію. Нині проходить службу у Житомирі і обіймає посаду начальника відділення цивільно-військового співробітництва Житомирського районного ТЦК та СП.
Структури цивільно-військового співробітництва (ЦВС) – це фахівці, які займаються налагодженням взаємодії між військовими, цивільним населенням, органами влади та волонтерськими організаціями. В інтерв’ю для Житомир.info Олег Зонтов розповів про роботу структури ЦВС, пропаганду ворога та мобілізацію.
Розкажіть про свій шлях в армії.
Я вже втретє у Збройних силах України. Перший – коли був молодим, тоді ще були Збройні сили тієї імперії. Другий – це 2014–2015 роки. Третій, крайній, сподіваюся – це лютий 2022 року. Я, мабуть, як і тисячі наших співгромадян-чоловіків, прокинувшись 24 лютого, не мав жодних вагань чи роздумів і направився до територіального центру комплектування. У той час працював у Києві, а сам родом із Донеччини, сів на «Інтерсіті» і вже ввечері був у Слов’янську. Наступного дня – в окремому аеромобільному батальйоні Десантно-штурмових військ. І найближчі півтора року – це бойовий шлях, який почався з Ізюма і тривав до певних обставин. Шпиталь, висновок ВЛК, обмеження внесли свої корективи. І вже майже два роки я у Житомирі, «на великій землі», як кажуть, на тилових посадах. Воював звичайним стрільцем, солдатом, потім – сержант-інструктор, сьогодні, мабуть, наймолодший лейтенант у Збройних силах України, бо у 58 років отримав звання молодшого лейтенанта. Командна посада – начальник відділення цивільно-військового співробітництва.
Про систему супроводу у Житомирській області. Що вдалося налагодити, а що все-таки потребує посилення?
Структури ЦВС створені у всіх військових частинах, у тому числі й у лінійних батальйонах. Наприклад, якщо взяти нашу територіальну оборону, нашу житомирську бригаду, то в усіх лінійних батальйонах створені відділення ЦВС. Для чого це? Саме для того, щоб налагодити комунікацію. Наприклад, коли родина отримує сповіщення про зниклого безвісти, постає питання: з ким їй спілкуватися. Зараз це чітко прописано в алгоритмі – ми одразу повідомляємо, з ким саме комунікувати. Тобто є визначений офіцер ЦВС, який надає всю інформацію цій родині. Крім того, загалом в області та районах вибудувані системи роботи фахівців супроводу ветеранів. Тобто будь-який військовослужбовець може зайти в «Дію». Там є функція «Ветеран PRO»: він натискає, обирає Житомирську область, свою громаду – і там чітко відображаються прізвище, ім’я, по батькові та телефон фахівця, який у громаді надає ці послуги. У тому числі й у місті Житомир.
З якою потребою можна звернутися конкретно?
З будь-якою. У родині є зниклий безвісти. Родині потрібно мати інформацію про обставини зникнення. Зараз вони звертаються до територіального центру комплектування, звідти надсилаються запити до частини, і частина намагається в найкоротші терміни надати наказ або витяг із наказу про обставини зникнення. Також надаються будь-які фінансові документи, які залишилися і є в частині, адже родина має право на грошове забезпечення військовослужбовця. На жаль, є певні проблеми, бо ті частини, які зараз виконують завдання в бойових умовах, не завжди можуть швидко це зробити. Але така процедура існує.
До речі, щотижня, у четвер, Офіс Президента проводить наради. Там близько п’яти тисяч учасників: командири частин, заступники міністрів, міністри профільних відомств, представники Міністерства у справах ветеранів – усі, хто залучений у цьому процесі. І там навіть розглядаються конкретні кейси. Тобто, хтось з родин написав скаргу або подзвонив на гарячу лінію, і це в прямому ефірі під час цієї зустрічі одразу розбираються всі зацікавлені особи, заступник міністра МВС, наприклад, дає пояснення, або командир частини.
Якщо говорити про Житомирський районний ТЦ, були скарги у Вас від родин, від військовослужбовців?
Я не хочу хвалити свій район. У нас дуже мало скарг. Але вони є. Повірте мені, це пов’язано не з тим, що ми якусь послугу надаємо неякісно. Просто бувають заплутані ситуації. Наприклад, законодавство не визначає чітко, що робити, якщо людина зникла безвісти, у неї немає батьків, дітей чи дружини, які мають право на грошове забезпечення, і вона не залишила особистого розпорядження. Достатньо часто таке трапляється. Є рідні брати і сестри, які намагаються подати заяви на відшкодування. На жаль, їх іноді повертають, і вони звертаються повторно. Єдина серйозна проблема – це зв’язок із частинами. Треба сказати, що останнім часом це вирішується завдяки створенню підрозділів цивільно-військового співробітництва у всіх військових частинах.
Ви проходили якесь певне навчання, як спілкуватися, комунікувати з людьми?
Звичайно, є відбір у ці підрозділи цивільно-військового співробітництва, ця структура створена за стандартами НАТО. Там є погодження, кандидатури подаються на розгляд вищому керівництву. Як і в цивільному житті, фахівці з супроводу ветеранів проходять конкурсний відбір: подають заяви та проходять співбесіди. Тут також враховується, по-перше, життєвий досвід, по-друге – освіта (наприклад, у мене базова освіта психолога), по-третє – участь у бойових діях. Пріоритетно ставиться завдання формування цивільно-військових фахівців серед військовослужбовців, які отримали контузію, поранення або пройшли через полон. Тобто тих, хто сам пережив такі випробування. Вони мають емпатійне відчуття того, що відбувається. Додатково проходять навчання при Київському військовому інституті. Курси спрямовані саме на соціальну роботу.
Другий напрямок, не менш складний, мобілізація. Як Ви оцінюєте в Житомирській області цей процес?
Мобілізація, дійсно, складний процес. Багато хто цурається оцінок саме мобілізаційного процесу, бо це певні репутаційні ризики для публічних осіб. Мобілізація в Житомирській області відбувається, так само як і в усій країні, тобто вона йде. У нас воєнний стан, він продовжується згідно з указом президента, відповідно, є закон про мобілізаційну підготовку та мобілізацію. Згідно з цим законом, всі військовозобов’язані повинні пройти облік даних, за наявності підстав, бути мобілізованими.
Він йде, але йшов би краще, якби ворог не намагався зірвати мобілізацію. Все, що ми бачимо в інформаційному просторі… Українці завжди відрізнялися від росіян критичним мисленням, і треба аналізувати, що тобі вкидають. Вкидають тобі наратив, що в Україні проходить несправедлива і тотальна мобілізація. Ну, по-перше, чому вона несправедлива? У нас конституційний обов’язок кожного чоловіка захищати свою країну. А чому вона несправедлива? Якщо в тебе немає підстав для відстрочки, а держава та Збройні Сили України зараз роблять усе для того, щоб відстрочка була автоматизованою? Навіть не потрібно йти до територіального центру комплектування. Ти йдеш у ЦНАП, подаєш документи, і тобі надається відстрочка. А якщо у тебе є підстави сімейного характеру, оформлюйте опікунство та беріть його на себе. Але, якщо виникає питання, що за 4 роки війни ви не змогли, неспроможні це зробити, то це питання до кого. До центру комплектування або до самої людини? І взагалі зараз виникає питання: закриймо територіальний центр комплектування, створимо замість них ППК (підбір персоналу і комплектування). А що зміниться? Центр комплектування – це центр комплектування. Збройні сили України приймають людей, оформлюють їх, надають документи і відправляють в навчальні центри. А те, що виникає питання, що групи оповіщення працюють на вулицях, то у нас повно рекрутингових центрів, але, на жаль, це дуже малий відсоток. Ми не зможемо поповнити Збройні сили України тільки шляхом тих людей, які чотири роки чомусь відсиджувались, а тепер раптом вирішили піти. Такого не буває – це казка! Якщо людина чотири роки війни сиділа у своєму окопі комфортному, теплому, то, звичайно, вона не хоче йти в той окоп, який знаходиться на фронті. І тут питання, я ще раз говорю, не до Збройних сил України, не до територіальних центрів комплектування, а саме до тих людей, які не хочуть туди йти.
Нам треба перестати толерувати й підтримувати оцих «ухилянтів». Бо це ж відома фраза: «якщо ти не будеш створювати свою армію і годувати, то ти будеш годувати армію ворога».
А як ви протидієте цим інформаційним вкидам, що робите?
Дивіться, у нас є такий військовослужбовець і журналіст Павло Казарін, донеччанин також, до речі. Він якраз і ввів поняття «партії ухилянтів», які за те, що повинні служити всі, аби тільки не вони: хай служать сини депутатів, поліціянти, міністри, спортсмени, але тільки не я. Другий момент – вони ще знецінюють сили оборони. Вони починають розповідати, що ви такі-сякі. Де ви, в тилу служите, а чому ви в тилу, а не на передовій? А чому ви з передової приїхали сюди? Ой, а у вас є ордени й медалі? А, немає, значить, ви не воювали. Ой, у вас є ордени й медалі? А, значить, ви в штабі сиділи, бо ті, хто воює, їх не отримують. І вони постійно знецінюють їх. І ці наративи, вони підкріплюються і роздмухуються якраз з боку ворога. Нещодавно був інцидент тут, на площі Соборній, там в балаклавах, якогось чоловіка затримували, тут одразу роздмухали: все, когось там забирають, пакують, «бусифіцірують». Провели розслідування, пресслужби виступили з тим, що там розборки були якісь кримінальні і все. Будь-який факт, спеціально, скажімо так, «навчені люди», які в тому числі й тут є в Житомирі, які фінансуються, можливо, це знову припущення, можливо, фінансуються з-за кордону, шукають ці факти, потім вкидують їх через якісь ліві сайти, скажімо так.
Чи не вважаєте Ви, що ваша структура трошки запізнилася з інформуванням? Як вважаєте, чи зараз можете, не переформатовуючи свою структуру, вийти на те, щоб знову пояснювати людям, чим дійсно займаєтеся, і що кожен якийсь інцидент – це не одразу ТЦК?
Проблема не в ТЦК. Проблема саме в суспільстві! Я ще раз говорю. Суспільству треба перестати толерувати і підтримувати «ухилянтів» і цю ворожу пропаганду. Треба включати те наше критичне мислення, яке відрізняє українця від росіянина, якого годують тією жуйкою з каналів, і вони як зомбовані. Ми не те щоб запізнились, ми десь пропустили цю точку неповернення або повернення, де в суспільстві почали перемагати ці антимобілізаційні настрої. І тут, я вважаю, що це така, знову ж не тільки проблема ТЦК, це проблема така загальна, вона повинна виходити на державний рівень.
У нас дуже популярне порівняння з Вінстоном Черчіллем, якраз та ситуація, коли Вінстон Черчилль очолив цю боротьбу з гітлерівською Німеччиною, з нацистами. Бо вже вся Європа здалася, і в Англії теж були такі ж настрої – антимобілізаційні, не будемо мобілізовуватися, здаємося теж, бо нас тоді там збережуть, Італія виступила їм гарантом. Але оця промова Вінстона Черчилля в 40-му році перед парламентом Британії мобілізувала всю країну. Він сказав тоді, як пам’ятаю: «піт, кров, важка праця, сльози — от що нас чекає в найближчі роки». І дійсно так і було, бо й Лондон тоді пережив масовані напади з повітря, тобто бомбардування, там тисячі загиблих лондонців було, тисячі. Але вони витримали й мобілізувалися – і це саме через суспільство! Можливо, нам не вистачає таких лідерів, лідерів, які б вийшли з такими гаслами.
Повну версію інтерв’ю дивіться у відеоформаті.
