23 лютого цього року головою Федерації профспілок Житомирської області обрано Нелю Паламарчук, яка раніше очолювала обласний комітет профспілки працівників культури. Неля Анатоліївна розповіла Житомир.info про головні пріоритети своєї роботи на новій посаді та основні завдання, які стоять перед профспілками Житомирської області.
- Посада профспілкового лідера в області мені дісталася в надзвичайно складний час. Зараз, за словами Азарова, країна перебуває в післявоєнному часі – зношеність основних засобів більше 60%, продуктивність праці в 4-5 раз менше, ніж у Європі. Прийти в такий час в профспілку міг тільки «камікадзе». Мої друзі щиро рекомендували – подумай, що ти робиш. Зараз треба бути або з народом, а бо з владою. Але я прийшла очолювати громадську організацію, яка стоїть на захисті законних інтересів людей праці, то я маю бути з народом. Іншого не дано.
Але є й позитивний момент – зараз до влади прийшла моя команда, з якою я працювала у комсомолі. З Сергієм Миколайовичем Рижуком я пройшла велику життєву школу, школу комсомолу. Так, це Сергій Миколайович мені запропонував очолити Федерацію профспілок, але не для того, щоб були «кишенькові» профспілки – він хотів бачити конструктивну позицію, працювати з людьми, яким довіряє. І я не могла зрадити ні нашій дружбі, ні нашій роботі, яку ми колись в молодості започатковували. Але мені також довірили і колеги-спілчани – мене обрали одноголосно, значить люди мені довіряють.
- Що є головною метою Вашої роботи на цій посаді?
По-перше, необхідно усвідомити, що ми вже давно не школа комунізму і не каса взаємодопомоги. Сьогодні профспілка – це та організація, яка має захищати законні права і інтереси працівників. Люди сьогодні самі мають об’єднатися в первинні організації і зрозуміти, що вони йдуть сюди, щоб самим себе захищати. З цією метою я запропонувала таку форму роботи, як дні Федерації профспілок області в кожному районі, в кожному місті. Ми розпочали з Андрушівського району і на першу зустріч прийшло більше 200 наших профспілкових лідерів, і не тільки вони, але й їх керівники і соціальні партнери. Мета – довести до свідомості кожного спілчанця для чого сьогодні профспілка, яку роль вона має виконувати.
- Скільки сьогодні членів у профспілках області?
До складу Федерації профспілок Житомирської області входить 25 обласних галузевих профспілкових організацій, які об’єднують більше 220 тисяч членів профспілки. Через різні об’єктивні і суб’єктивні причини ми втратили дуже багато спілчанців. За 5 років – 65 тисяч. На жаль, нас сьогодні немає на підприємствах приватної форми власності. Там немає колективного договору, немає соціального захисту. Більше 80% підприємств приватної форми власності не мають профспілок. В той час, як серед державних підприємств таких менше 10%. Нам треба йти в трудові колективи, працювати з керівниками і нашими спілчанцями, щоб люди зрозуміли, що їм треба робити, як шукати самозахисту. Якщо там не буде колективного договору – буде порушуватись трудове законодавство., ми не зможемо захистити людей.
- Які першочергові питання на сьогоднішній день?
Сьогодні для профспілок на першому плані питання гідної праці і гідної заробітної плати. З’їзд федерації профспілок, який проходив у березні цього року, відзначив, що за 2009 рік втрачено 1 млн. робочих місць. Зараз людям не потрібна матеріальна допомога – вони просять роботу. А якщо є робота, то має бути гідна оплата праці. Цей дешевий ринок праці, який є сьогодні в Україні – це злочин! Особливо це стосується працівників бюджетної сфери:вчителів, медиків. Сьогодні практично кожен кваліфікований працівник себе просто продає і до нього відносяться, як до «раба».
- Чи може профспілка на це впливати?
Ми можемо впливати. У нас в Генеральній угоді є домовленість по заробітній платі. Зараз розрив між оплатою 1 розряду єдиної тарифної сітки і мінімальною заробітною платою складає 65%, оплата була 613 грн., а у цьому році підняли до 625 грн. Ми добиваємось, щоб 1 розряд дорівнював мінімальній заробітній платі, яка сьогодні становить 960 грн. Це наша вимога, про це профспілки домовилися з Урядом, вносили свої конкретні пропозиції. Ми з владою в соціальному діалозі залишаємося на позиціях конструктивного партнерства до тих пір, поки не порушуються закони праці і інтереси працівників. Як тільки порушуються – ми переходимо в жорстку опозицію.
- Наприклад?
Як приклад – освітяни, які 20 березня вийшли під Кабінет Міністрів і заявили, що обіцянки не виконуються. Вчителі приїхали виборювати своє законне право на гідну оплату праці. І в той же день відбулося засідання Кабміну, і питання, за яке «воювали», було вирішене. Виявляється, що іншого методу, ніж вийти під Кабмін немає?! Але освітян Житомирщини в той день, як вони мали проводити цю акцію протесту, я покликала сюди, в залу Федерації профспілок. Тоді на соціальний діалог прийшов заступник губернатора, прийшов начальник управління освіти і тут же народжувались конкретні ідеї, писались конкретні розпорядження. Навіть знялось питання безоплатних відпусток, у які відправляли вчителів в деяких районах. Під владними дверима адміністрації ми б просто привернули увагу, а за столом переговорів ми конкретно вирішували питання. Тому я і надалі залишуся прибічником переговорів з владою. У нас є закон про соціальний діалог, а протести – це останнє, що ми використаємо, якщо вже побачимо, що ніхто нас не чує.
- Розкажіть, будь ласка, більш детально про соціальний діалог
Ми мабуть єдині на пострадянському просторі, які маємо такий закон – закон про соціальний діалог між представниками працівників (профспілками), роботодавцями та органами виконавчої влади і місцевого самоврядування. Шкода, що сьогодні порушуються принципи соціального діалогу. Приклад – Пенсійна реформа. Шановному ініціатору, пану Тігіпко треба було виписати реформу і йти з нею до громадськості. Чому при написанні реформи не взяли до уваги розрахунки профспілок? Ми дали пропозиції, порахували - якщо вивести з тіні заробітну плату, а це сьогодні близько 200 мільярдів, то можна вирішити багато питань. А Тігіпко вирішив зекономити на найсвятішому – на жінках! Ми хочемо, щоб влада знала – якщо є діалог, то треба дотримуватись його форм і методів, і обов’язково втілювати домовленості в життя.
- Які ще питання є сьогодні актуальними для профспілок?
Це, безперечно, безпека та охорона праці. В Україні щорічно гине тисяча людей на виробництві, на 70% підприємств не дотримуються вимог про охорону праці. Важливе питання – гідні умови праці. Я нещодавно побувала у Петра Рудя, на Житомирському маслозаводі – там в кожному цеху є кімната для прийому їжі: холодильник, мікрохвильова піч, сервіз, столові прибори. Або працівник може сходити в їдальню, де повний комплексний обід коштує від 7 до 15 грн.
Створити належні, безпечні умови праці на виробництві ми зможемо тільки через колективні договори. До речі, у Рудя я вперше побачила соціальний пакет у колективному договорі, виписаний для кожного працівника. Там є сауна, басейн, тренажерний зал, два лікарі за рахунок підприємства утримуються, масажист, кімната для відпочинку і для розваг. Все, що потрібно, щоб поновити свій трудовий ресурс і відпочити, людина отримує на підприємстві. Не всі можуть зробити саме так, але хай зроблять хоч елементарне – окреме приміщення для прийому їжі.
- За рахунок чого Ви плануєте збільшувати кількість членів профспілки?
Головне – це мотивація профспілкового членства. Неможливо забезпечити надійний захист працівників, якщо ми не будемо мати єдності, солідарності, фінансової підтримки. Але сьогодні ми дуже роздрібнені. Наприклад, сьогодні є три галузевих комітети машинобудівників. Невже ми так багато будуємо машин в області? Я закликала їх об’єднатися, адже сьогодні ти будеш мати право на соціальний діалог лише тоді, коли в тебе буде відповідна кількість членів профспілки. Також сьогодні профспілкам необхідно мати свої фонди соціального захисту, де будуть акумулюватися кошти, в тому числі і для проведення масштабних акцій.
Ще одне питання – це профспілковий лідер, який повинен вміти вести переговори, скласти колективний договір, захистити навіть у суді права працівників. Я дуже хочу бачити молодь в нашій спілці. Ми будемо проводити профспілкові уроки у наших студентських організаціях. Якщо ми цього не зробимо – у нас немає майбутнього. Сьогодні студент, а завтра це працівник, і тільки профспілка може розказати йому про права, роботодавець у цьому не зацікавлений. Якщо ми озброїмо цим наших дітей, то вони самі прийдуть у профспілку, бо будуть знати, що тут – соціальний захист.
