Вбивство Павла Шеремета – це виклик свободі, гідності і борцям з корупційним середньовіччям.

Я не вірю у російський слід цього вбивства з метою дестабілізації у країні. Лише кінчений ватнік серйозно вважатиме, що умовний «порошенко» чи «гройсман» міг би замовити подібне вбивство. Зміст же голів ватніків по обидва сторони парєбріка у цій країні особливо нікого не хвилює.

Я схильний вважати це показовою розправою над тими, хто бореться з системою. Шеремет був одним з таких. Мета – залякати інших, змусити бути обережними, десь змовчати, десь щось не оприлюднити. Це сигнал широкому колу журналістів і активістів – якщо можуть таке зробити з відомим журналістом у центрі столиці, то можуть з будь-ким і будь-де.

Можуть, правда. Але є два «але»:

«Але» перше – страх не є демотиватором для вільних людей. Я дуже добре пам’ятаю, коли зниклих майданівців знаходили мертвими у лісах, коли нам проломували голови і вибивали двері у домівках, коли в нас стріляли у центрі столиці. Було страшно? – так. Дуже. Але це нікого не зупинило. Репресії додавали ще більше злості, ще більше енергії, ще більше віри у правильність твого шляху. І ми перемогли.

«Але» друге – розплата прийде. Чи в цій країні з’являться правоохоронні органи і суди, чи народний месник відновить справедливість чи.. багато різних варіантів. Але публічна страта суспільних надій на краще має бути жорстко покарана.