На цю статтю мене надихнула ситуація, яка сталася сьогодні на бульварі. Йшов я собі з друзями, проходив повз підприємців, які здають на проїхатися дитячі машинки. Йду, розмовляю і раптом щось вдарило, точніше, «гризануло» мене по нозі з заду. Було не особливо боляче, але неприємно. Озирнувшись, я побачив хлопчика, який керував «автівкою» на педалях, а тому, міг розігнатися дещо більше, ніж акумуляторні транспортні засоби. Я відійшов трохи в бік зі словами «не можна наїжджати на пішоходів» а хлопчик (років 6 на вигляд), проїхав вперед, не звернувши на того, на кого наїхав, жодної уваги. В спину я його запитав, «хлопчику, де твій тато?». Результат був аналогічний – тобто ніякий. І все би так і залишилося, якби цього хлопчика не окликнув чоловічий голос щоб той не їхав далеко. Я знайшов того чоловіка, який окликнув малого і, підійшовши, привітався, уточнив, чи той хлопчик є його син. Я попросив його пояснити сину, що не можна наїжджати на людей, хай навіть і такою, не зовсім справжньою машиною.
До речі, вага того автомобілю близько 20 кг і коли він розженеться, то удар досить болючий.
Цікавою була реакція батька. Він звинуватив мене у тому, що я не дав його сину проїхати….
А коли я двічі пояснив (з першого разу то було, мабуть, не дуже зрозуміло), що хлопець наїхав на мене з заду, то сказав, що сину 5 років ….
Я запитав, чи не можна навчити як кататися безпечно для пішоходів? Той повторив, що сину 5 років і запитав чи не зламав його син мені ноги? Порекомендував вже «на ти» (цікаво, в якому селі ми з ним корів пасли разом?) і у відповідному грубому тоні, знімати побої. Я зауважив, що то є неправильно так чинити і про те, що я його не звинувачую (можливо, дитині ніколи не пояснювали, як потрібно їздити на машинці) і не заслуговую на подібне відношення, а лише прошу пояснити сину про те, яка поведінка є припустимою а яка ні. Батько сказав «вибач», щоправда, таким тоном це прозвучало як «а йди ти….».
Надалі я зрозумів, що розмова є безрезультатна.
Мені здавалося, що будь-які батьки прагнуть, щоб їх дитина стала людиною, щоб була вихованою, культурною, гармонійною особистістю, щоб була краща від них, щоб не зазнала страждань, щоб отримала найкраще…. Хоча, мабуть, для таких прагнень, потрібне усвідомлення, розуміння і самоаналіз…. А якщо то все відсутнє….
Пам’ятаю, у дитинстві я (разом із друзями) зробив шкоду одному хлопцю, а точніше, приніс бруд під його двері. То мати, зрозумівши, що я вчинив не добре, не шукала винних у моїх друзях і не вигороджувала мене, а взяла мене за руку і пішла прибирати те, що я, разом із друзями, накоїв. Я також був змушений прибирати. Мені було соромно. Дуже. Я йшов перед сусідами. І це був для мене урок на все життя. Вдячний їй за такий урок відповідальності і справедливості. Адже той хлопчик –мій друг у подальшому свідомому житті (як виявилося, єдиний справжній з мого дитинства) нічим не завинив переді мною.
Хочеться, дуже хочеться вірити, що хлопчик, який в’їхав у мене та поїхав далі, як нічого і не трапилося, виросте достойною, чесною і гідною людиною. Благослови його на те Господь.
І у доповнення, ще одна замальовка з життя. Це було вчора (25.04.2019), Це був хлопчик років чотирьох з батьком чи дідусем біля пам'ятника Б.Лятошинському, де ростуть чудові двоколірні тюльпани. Так ось, хлопчику, мабуть, дуже сподобалися квіти. Він пішов на клумбу і зірвав тюльпан. Поніс його батькові, Той, на відміну від першого батька з цієї статті, незадоволеним гучним голосом пояснив, що так чинити не можна і звелів викинути квітку у смітник. Навіть, якщо дитина ще не розуміє змісту слів, вона чудово розуміє ставлення до своїх дій батьків. Чомусь, другий батько не виправдовував свого хлопця, що тому 4 роки... Тож поки є такі батьки-"не пофігісти" то є у нас шанс жити у нормальній країні де квіти не рвуть з клумб, де не палять цигарки на зупинках, де не смітять собі під ноги і ще багато яких де.
