30 травня 2020, 22:07 Житомир: °C
Юрій Огірчук
Політолог, начальник організаційного відділу апарату Житомирської РДА

«Не старіють серцем ветерани!»

Вже за декілька днів усі ми, українці, відзначатимемо День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Багато наших земляків були безпосередніми учасниками буремних подій 1939-1945 років, багато хто не повернувся із поля бою. Багато хто не дожив до славної дати – 75-річчя Великої Перемоги.

Пам’ять про них завжди житиме у наших серцях і душах. Але маємо пам’ятати і про живих.

Наразі у Житомирському районі проживає 222 учасники тієї жахливої війни, серед них залишилося усього 12 учасників власне бойових дій.

Один з них - Мирончук Володимир Тимофійович. Ось що розповідають про нього рідні.

Володимир Тимофійович народився 01 червня 1926 року в селі Альбінівка (нині - Тетерівка) Житомирського району у родині вчителів. Нині проживає в селі Барашівка Житомирського району.

З 01 квітня 1944 року по 09 травня 1945 року – був призваний до лав Радянської Армії.

Після закінчення війни протягом шести років продовжував служити у війську рядовим солдатом.

У 1950 році був демобілізований.

Ось як описує свої воєнні роки сам Володимир Тимофійович: «Після звільнення нашої території від німецьких окупантів я з групою хлопців 1926 року народження був призваний до Радянської Армії. Нас 17-річних юнаків не кинули одразу на передові позиції. Я проходив військове навчання протягом 4-х місяців. У вересні 1944 року з нас сформували так звані «маршові роти», які відправлялись на фронт. Свіже поповнення завжди прибувало в ту частину, яка відізвана з передової у недалекий тил. Попереду був Сандомирський плацдарм на річці Вісла в Польщі, який зайняли наші війська ще влітку. 12 січня 1945 року наші війська пішли в наступ, розпочавши відому Сандомирсько-Сілезьку наступальну операцію. Я був учасником цих подій, бо входив до складу 213 стрілецької дивізії. Ми проходили збоку міста Сандомир, Островець, Опатув, Кельце. Я був на посаді писаря штабу дивізії і поранень не маю. Наш контингент 1926 року народження був наймолодшим в армії».

Після демобілізації В. Мирончук освоїв мирну професію - у 1951 році вступив до Житомирського педагогічного інституту, після закінчення якого у 1955 році був направлений на роботу в Городницький район Житомирської області.

З 1960 року працював у Барашівській загальноосвітній школі вчителем фізики та математики до виходу на заслужений відпочинок.

Має низку бойових та пам’ятних нагород. Серед них - Орден «За мужність», Орден Вітчизняної Війни, медаль «За Победу над Германией», медаль «30 лет Советской Армии», а такожчисленну кількість інших ювілейних медалей. Медаль «Захисник вітчизни» та Медаль Жукова були вручені вже у часи незалежності України.

Це лише одна коротка історія. Одна із сотень тисяч. Але з таких маленьких історій складається славна історія українського народу – народу який був одним із учасників антигітлерівської коаліції, народу, який за наявними оцінками поніс найбільші втрати у ході Другої світової.

Тож пам’ятаймо про подвиг наших дідів та прадідів, цей подвиг неоціненний.

Пам’ятаємо, перемагаємо!