У Житомирській області станом на ранок 30 квітня серед 374 хворих на коронавірус – 77 медичних працівників. Загалом в Україні майже 20% від хворих на COVID-19 - це медпрацівники, лікарі та медсестри. Чи є така статистика високою, в чому причина захворювань медиків та чим загрожує збільшення кількість хворих лікарів. Про це в інтерв'ю журналістам Житомир.info розповідає ексзаступник Житомирського міського голови та радник міністра охорони здоров'я України у 2016-2019 роках Матвій Хренов.
Всі ми чули історії про італійських лікарів, про іспанських лікарів, а зараз ми чуємо все більше історій про українських лікарів. Кожен п’ятий від загальної кількості хворих на коронавірус в країні - це медичний працівник. В чому може бути причина такої статистики і чи високою вона є насправді?
Дійсно, якщо бути точним, то 19%. Але давайте почнемо з того, що не будемо використовувати термін «хворий», а будемо використовувати термін «виявлений». Це дуже важливо, бо, на мою думку, наразі в Україні проводиться низька кількість обстежень. Якщо порахувати на 10 тисяч населення, то кількість лабораторних саме ПЦР обстежень у нас достатньо низька. Тому давайте говорити не про загальну захворюваність, а саме про тих, хто вже виявлений. І серед виявлених дійсно близько 20% - це медичні працівники.
Це - не ексклюзивна українська історія, це проблема, яка виникає в дуже багатьох країнах. Можна гратись відсотками: в когось більше, в когось менше. Наприклад, в Італії. В них так само - система виявилась на першому етапі не готова до того, що буде така кількість хворихмедичних працівників. І в якийсь момент лікарні стали тим місцем, в якому були спалахи цієї інфекції.
Насправді, ми перебуваємо в стані шаленої кризи. Можливо, це найбільша криза для системи охорони здоров’я України, яка виникала взагалі з 1991 року, а, можливо, й до того такого шаленого тиску на систему не було. І коли виник такий шалений тиск, то почали «вилазити» всі недопрацювання, факапи та проблеми, які взагалі існують в системі. Це - так, якщо в загальному проаналізувати ситуацію.
По-перше, слід пам’ятати, що на сьогодні люди, особливо які працюють з COVIDними хворими, працюють в шалених умовах, в складних умовах. Це треба розуміти. Честь і шана цим людям. Я в захваті від італійців та іспанців, які щодня виходили на балкони будинків і виявляли повагу, тому що людина свідомо, вдягаючи захисний костюм і приходячи на роботу, розуміє - я контактую. В той час, коли інші люди мають змогу бути вдома, або ж ходити в захисті на роботу. Медичний працівник - він як пожежник, він одягнув захист, дай боже, що він був, і пішов працювати. Незалежно від обставин. Це викликає захоплення.
Але є системні проблеми. І їх насправді величезна кількість. Їх можна поділити за рівнями: є індивідуальний рівень (рівень самого лікаря, самого медичного працівника), є рівень лікарні, є рівень регіону, є рівень державний. І, на жаль, так сталось, що на кожному з цих рівнів в якийсь момент виникали певні проблеми, які й призвели до того, що в нас така кількість виявлених заражень серед медичних працівників.
Найперше - не всі медичні працівники, які потрапили в цю статистику, захворіли саме через те, що вони є саме медичними працівниками. Вони так само є жителями країни. Наприклад, ми пам'ятаємо історію в місті Бердичів, коли почався спалах в офтальмологічному відділенні (неочікувано!) і виявилось, що це було занесено медичним працівником з дому. Чи рахувати цей випадок за внутрішньолікарняний спалах? Напевно, що ні, бо зараження відбулось не на робочому місці, а вдома. Так само медичний працівник живе, ходить в магазин і може проконтактувати. На мою думку, такий відсоток він достатньо високий. Але точно - складно сказати.
Індивідуальний рівень.
Тут також є певні проблеми. Протиепідемічні навички насправді не надто розвинені і тут питання не тільки в українських лікарнях. Тут питання в загальній медичній спільноті. В світі також. Ця криза продемонструвала проблеми цієї системи. Наприклад, в Сполучених Штатах Америки завжди був величезний рівень внутрішньо-госпітальних інфекцій. Якщо я не помиляюсь, то за деякою статистикою, до півмільйона подібних ситуацій. Просто зараз акцент змістився. Ще до кризи я спілкувався із хірургом і він розповідав, що хірургічна медична сестра - це філософія мислення. Це людина, яка під час операції, як і хірург, ніколи не почухає свого носа. Бо ось цей її рух - це буде розстерилізація. Але вона до цього готується не днями, це система навчання роками.
Відповідно за один день всі медичні працівники мали би перелаштувати своє ставлення, а це насправді неможливо. Ми всі - люди, у нас є певні звички, певна модель поведінки. І це також була проблема - все змінюється і ми вже думаємо: ага, не можна зайвий раз торкатись обличчя. Але це не може відбутись за два дні. Ці навики потрібно певний час відпрацьовувати. Наприклад, ми знаємо, що коли ми миємо руки, то не можна закривати рукою кран, а треба взяти серветку і серветкою закрити кран. Але ці навики з'являються тільки зараз. До того в медзакладах частіше за все крани закривали класичним методом - руками. Окрім хірургів або ж інфекціоністів, які традиційно це роблять ліктями, бо їх так вчили. Інші медпрацівники і медсестри цього не робили, особливо, які працюють на амбулаторно-поліклінічному рівні. Вони взагалі не мали подібних навичок, бо вони просто не були потрібні в такому об’ємі.
Другий момент - коли все почалось, то кількість засобів індивідуального захисту була просто злочинно низькою. Маски, я мовчу про респіратори, яких в принципі ніколи не було, бо вони не були потрібні, окуляри, костюми почали з’являтись тільки зараз. Це призводило до того, що працівники йшли в джерело, в епіцентр, і не мали засобів захисту. Особливо швидка допомога, яка традиційно не була цим обладнана. Коли говорять: нам не вистачає засобів захисту, то я скажу, що жодна країна в світі не була готова до цього. Просто хтось швидко зміг відреагувати, а хтось, на жаль, не так швидко.
Наступний момент: у величезній кількості лікарень не було налагоджено обігу медичного одягу. Є багато історій, коли медичні працівники брали свою уніформу і несли її додому прати. І це, звісно, ніколи не покращувало епідеміологічний стан в лікарні. Для цього має бути спеціалізована пральня. Це світова практика і в Україні вже є такі пральні. Медичний одяг та медична білизна потребує іншого підходу. На це теж треба зважати.
Рівень лікарні.
В Україні була не розвинута система протиепідемічного контролю саме в самій лікарні. Це також важливо розуміти. Наприклад, кількість антисептиків - працівники часто самостійно їх купували.Другий момент -більшість наших відділень проєктувались ще за Радянського союзу. Це були 50-60-ті роки. Тоді були зовсім інші підходи до проєктування. І, якщо ми подивимось на ідеальний приклад, то коли медичний працівник заходить на територію лікарні, він відразу одягає костюм. І тільки після цього він потрапляє у відділення, де він працює навіть зі звичайними хворими без підозри на COVID, але в захисті. А в нас немає таких умов в більшості відділень. Єдине місце, де медпрацівник може переодягнутись - це ординаторська. І там пересікаються навіть потоки лікарів між собою.
І тут виникає ситуація: лікар був одягнений, він був навчений, він правильно помив руки, але він заходить в ординаторську знімає костюм і спілкується з іншим колегою. Це знову ж зміна підходу. Він має розуміти, що його колега теж може бути інфікований. Він також годину тому, день тому, тиждень тому спілкувався із пацієнтами, які вражені COVIDом. Це також впливає на сплахи в деяких лікарнях, коли лікарі заражали одне одного через те, що вони в ординаторській, в роздягальнях не дотримувались тих засобів захисту, які необхідні.
Ще одна проблема, що багато керівників медичних закладів чекали наказів, або користувались застарілими наказами, які не відповідали тій ситуації, яка швидко розвивалась. І тільки останнім часом з’явилась інформація, що потрібно тестувати всіх пацієнтів з пневмонією, а зрозуміло було, що це треба було робити з самого початку. Тільки декілька тижнів тому до кожного хворого з ГРВІ почали ставитись, як до потенційного COVIDу, якщо не підтверджене інше. Відповідно відбувалось зараження медичних працівників поки не провели тестування. Бо він же не COVIDний, може, в нього грип. А ми бачимо, що COVID є більш підступним, аніж грип, бо в нього дуже довго може не бути клінічних симптомів, а людина може бути заразна. Відповідно, коли в тебе чхання та температура за грипу, то ти вже не особливо кудись хочеш йти. В цьому питанні грип є більш простим. Тобто, є макросистемні проблеми, що нормативна база не встигала за реально ситуацією і було гальмування реакції. І в тих закладах, де керівники швидко реагували, а десь рухались на випередження (були, до речі, лікарні, які на початку поставили на вході сортувальні лінії), то звісно, в таких закладах це знизило можливий відсоток ураження медичних працівників.
Я хочу зазначити, що в цій епідемії одне із основних завдань, яке стоїть перед керівниками і державою, є саме захист лікарів, бо зрозуміло, що може статись така ситуація, що в якийсь момент нікому буде працювати. Лікарі будуть знаходитись або на обсервації, або вони будуть знаходитись на лікуванні, не дай боже, якщо у важкому стані. Крім того, не варто забувати, що крім медичних працівників, які захворіли, є ще й велика кількість тих, хто знаходиться на обсервації. Бо в якийсь момент вони були контактними з тими, хто захворів. І мінімум на два тижні вони вибувають із лав.
Ви кажете, що система не була готова, лікарні не були готові, протоколи були застарілі. Все це Ви кажете в минулому часі. Зараз ситуація змінилася?
Звісно, ситуація змінюється на краще. Швидкість змін мені не дуже подобається, мені хотілося б, щоб було швидше. Засоби індивідуального захисту почали з’являтись в великій кількості і почали з’являтись українські виробники, які почали їх виготовляти. З часом поведінка лікарів та медичних працівників почала принципово змінюватись. І я думаю, що кількість внутрішньолікарняних уражень має поступово зменшуватись за рахунок того, що кожен медичний працівник вже переоцінює свої традиційні навики. І це важливо. Почали захищати не тільки тих лікарів, які безпосередньо контактують, але й тих, які можуть потенційно контактувати. Так, з трошки меншим рівнем захисту, але вже принаймні в якійсь кількості є маски, респіратори, рукавички.
Дуже важливим був ще й момент діяльності органів місцевого самоврядування. У нас були чудові приклади, коли якісь регіони почали оперативно включатись в роботу. Наприклад, в Житомирі, я вважаю, намагались діяти достатньо швидко. Не завжди, звісно, це виходило, бо іноді масок просто не було на ринку, хоча на це були готові виділяти кошти. Але були й регіони, які казали: ми нічого не будемо робити, немає коштів, це проблеми вашої лікарні, ви мусите забезпечувати. Такі випадки в Україні були і працівники залишались просто без можливості отримати засоби захисту. Знову ж, сталось чергове «українське диво» - ці питання почали закривати волонтери, бізнес і інші люди, які могли б цього не робити.
Почались також і зміни в нормативній базі, вчасно чи невчасно - це нам покаже час і це можна буде аналізувати ретроспективно. Іноді, на жаль, не так швидко, як того б хотілось. Але вони почали з’являтись.
Єдине - на мою думку, швидкість розгортання ПЦР діагностики залишається достатньо низькою. Останні новини були - українські виробники почали виробляти ці тести і найближчими днями вони будуть в регіонах. Я на це дуже сподіваюсь. Бо від рівня тестування залежить і безпека медичних працівників. Бо в ідеалі кожен пацієнт, який потрапляє в лікарню, має бути розцінений, як такий, що може мати COVID, допоки ми не переконаємося, що він є здоровим. Це треба розуміти.
За різними джерелами є до 30% безсимптомних пацієнтів. А людина може потрапити в лікарню з зовсім іншою проблемою: ДТП, гострий апендицит, навіть гострий біль будь-де і людина піде до лікарні, бо їй погано, а не тому що в неї COVID. І тут постає питання: а ті лікарні, які не є опорними? Не дивлячись на те, що якісь лікарні не є опорними по COVIDу вони все одно мають бути захищені. Бо кількість пацієнтів, які можуть бути хворі все одно достатньо велика.
Все це потребує фінансів та ресурсів, у нас цих фінансів не вистачає. Чи вдасться це зробити, бо з грошима насправді проблема?
А в нас немає іншого виходу. Треба знаходити. Певні ресурси є: кредитні ресурси, державні ресурси, ресурси органів місцевого самоврядування, ресурси волонтерів та інші. Це все потрібно робити, бо на сьогодні більш нагальних витрат не може бути. Бо кожен медичний працівник - це по суті своїй потенційно не пролікований пацієнт, який може померти. Це війна, де треба рахувати штики. І їх має бути достатньо. Якщо ми не захищаємо людей, які сьогодні працюють із хворими, то про що ми говоримо? Складно, важко, але держава виділила достатньо велику кількість коштів. На який період цього буде достатньо ми не можемо сказати. Але ресурси треба знаходити, бо потім… Та й навіть цього «потім» може вже не бути.
Я не надто довіряю дослідженням, які зараз публікують, бо хвороба є достатньо невивченою з точки зору науки. Але все більше лунає прогнозів, що перша хвиля хвороби продовжиться, чи нас чекає друга хвиля трохи пізніше. Незрозуміло, чи буде вірус агресивнішим і чи буде він мутувати, але попереду в нас доволі серйозний шлях. Чи є в нас часовий коридор, щоб система адаптувалась, переорієнтувалася, усунула недоліки і стала дієздатною, щоб зустрічати цю хворобу?
Дійсно, прогнозувати щось важко. І стверджувати, що ми переможемо можна буде тільки тоді, коли буде вакцина. Але коли це буде - складно сказати. Виходячи із цієї тези ми навіть не можемо прогнозувати, чи точно влітку буде спад, бо цього ніхто не знає. Варто говорити не про хвилі, а про те, що до винайдення вакцини ми будемо жити в постійній серйозній загрозі зараження і спорадичних спалахів COVID -19.
Система змінюється, система готується, покращується, збільшується кількість ШВЛ-апаратів, збільшується кількість лікарів, які навчені, які можуть якісно працювати. Міжнародна спільнота майже щодня видає рекомендації. На сьогодні біологи говорять, що вірус вже вивчений до молекул. І розробка вакцини та тестування йде.
Але із завершенням карантину говорити про те, що ми перемогли - не можна. Треба постійно вдосконалюватись, треба постійно підвищувати рівень готовності до нових спалахів, які будуть виникати. І дійсно можна говоритм, що восени буде якщо не друга хвиля, то збільшення кількості хворих. Це треба розуміти, тому цей час необхідно використовувати для вдосконалення системи і підготовки кадрів, підготовки навиків медпрацівників.
Наскільки швидко будемо наздоганяти?
Вдосконаленню немає меж. Ми колись станемо ідеальними? Я так не думаю. Я не думаю, що взагалі будь-яка система буде готова до таких пандемій. Ми щодня стаємо більш готовими морально, і щодня отримуємо нові знання. І те, що є зараз - це краще, ніж було на початку. Але це не означає, що можна розслабитись. Ні.Треба шукати нові можливості для закупівель обладнання, для підвищення кваліфікації медичних працівників. І щодо лікування, і щодо самозахисту.
Тобто, оптимізму небагато?
Я так не вважаю, я достатньо оптимістична дивлюсь в майбутнє. Система змінюється, було продемонстровано, що вона знаходиться в шаленому дефіциті. Зараз кількість коштів збільшується - і це добре. Це демонструє, що не можна забувати про систему охорони здоров'я.
Мені дуже сподобалась теза серед деяких медичних організаторів, які сказали, що багато багатих людей та політиків вважали: нічого страшного - раптом що, я полечу за кордон і там мене полікують».
Ця криза показала, що ні. Ніхто нікуди не полетить. Всі лікуємось тут. І вони починають по-іншому дивитись на систему охорони здоров'я. Це насправді непогано. Тому я думаю, що позитивні зміни будуть.
Стриманий оптимізм. Це можна навіть назвати нашою національною ідеєю: зберігаємо стриманий оптимізм.
Євгеній Герасимчук, Олександр Мельничук
